Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився. *
— Це вже місяць? — запитав Гребер.
— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.
Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула на вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це й тому не соромилась.
— То бригада з протиповітряно! охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — У них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?
— Вони працювали цілий день?
— Не знаю. Я не була вдома.
— Мостиво, вони хочуть лише полагодити лінії?
— Можливо.
Елізабет повернулася назад.
— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?
— Так.
— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Яйби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.
Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл^ скрегіт лопат.
— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.
— Ту, що з «Германії»?
— Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. Ату, що від Бін-динга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. У цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають ви зміни тиску. У квартирі вони небезпечніші ви ручних гранат. Є в нас келихи?
— Тільки прості склянки.
— Прості склянки годяться для шампанського. У Парижі ми його так і пили.
— Ти був у Парижі?
— Був. На початку війни.
Елізабет принесла склянки й сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось у склянки й зашумувало.
— Скільки ти пробув у Парижі?
— Кілька тижнів.
— Там вас дуже ненавиділи?
— Не знаю. Мабуть. Я це не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав’ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.
— Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.
— Здається, так воно й є.
— Тепер ти вже не молодий?
— Молодий. Але інший.
Елізабет підняла склянку проти карбиного світла, що горіло на вулиці й тремтіло у вікні. Вона злегка й обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м’якими тінями. «їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, — промайнуло в нього. — Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпцми спалахами бажання в крові й дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості й безнадії. Більше ні! Усе це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, проритися законам, про які вчора ще нічого не знала».
— Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі, — сказала Елі-забет.
— Шкода, що тепер війна й ми не можемо туди поїхати.
— А вони нас прийняли б?
— Мабуть. Адже в Парижі ми нічого не руйнували.
— А у Франції?
— Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.
— Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас іще багато років.
— Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.
— Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.
— Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, — відповів Гребер. — У пляшці ще є щось?
— Так, удосталь. А де ти ще бував?
— В Африці.
— І в Африці? Ти чимало побачив.
— Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.
Елізабет узяла з підлоги пляшку й налила склянки по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Усе здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються, а слова пливуть по ній, наче вітрила.