— Ви неймовірно швидко навели тут лад, — зауважив Гребер.
— Людина змушена це робити, — пояснив інвалід, — коли н$, має над головою даху.
Гребер зібрався йти.
— А кота ви тут не бачили? — поцікавився він. — Такого невеличкого, чорно-білого?
— Це наша Роза, — мовив хлопчик.
— Ні, — сердито відповіла жінка. — Ніякого кота ми не бачили.
Гребер поліз через руїни на вулицю. У сарайчику, мабуть, жило
більше людей, а то за такий короткий час вони стільки не зробили б. А може, їм допомогла ще й спеціальна команда. Тепер розбирати міські руїни вночі часто присилали в’язнів із концтаборів.
Гребер рушив назад. На душі в нього було так, немовби він раптом зубожів; чому — він і сам не знав.
Він ішов вулицею, яка була анітрохи не ушкоджена. Не видно було навіть жодної розбитої вітрини магазину. Ні про що не думаючи, Гребер брів далі. Раптом він стрепенувся. Хтось іщов йому назустріч, і він не зразу збагнув, що це його власне зображення у дзеркалі, яке стояло навскоси у вітрині магазину одягу. Греберові здалося, ніби побачив свого двійника й сам він уже не він, а лише напівстертий спогад, який щомиті може зникнути, якщо він ступить хоч один крок.
Гребер спинився, не в змозі відвести погляду від тьмяного зображення в жовтуватому дзеркалі. Густі тіні поглинали глибоко запалі очі, ніби їх у нього не було зовсім. Несподівано його охопив якийсь незнайомий холодний страх. Це була не паніка, не тривога й не поквапний, здавлений крик життя, що кликав до втечі, самозахисту та обережності. Це був тихий, холодний, мов протяг, страх, страх майже невиразний, який виключав будь-яку боротьбу, оскільки він невидимий, невловимий і, здавалося, підіймався з якоїсь порожнечі, де стояли жахливі насоси, що нечутно висмоктували мозок із кісток і кров з артерій. Гребер ще роздивлявся в дзеркалі своє зображення, коли йому почало ввижатися, що воно ось-ось втратить свої обриси, розпливеться і вмре, наче хвиля, поглинуте німими насосами, які з обмеженого світу й випадкової форми, котра певний час називалася
Ернстом Гребером, усмокчуть його назад, у щось безмежне, яким була не тільки смерть, але й щось незбагненно більше — згасання, розпад, кінець «я», вихор безглуздих атомів, ніщо.
Він довго не міг зрушити з місця. «Що ж залишиться? — думав він із жахом. — Що ж залишиться після того, як мене більше не буде? Нічого, крім скороминущого спогаду в головах кількох людей — батьків, якщо вони ще живі, декого з товаришів, можливо, Елізабет. Та чи довго?» Він знов подивився в дзеркало, йому здалося, немовби він уже став тонким і легким, мов клаптик паперу, просто тінню, й перший же подув вітру може підхопити й понести його, висмоктаного насосами, мов порожню оболонку! Що ж залишиться? І за що йому вхопитися, де кинути якір, знайти підпору, аби залишити після себе хоч що-небудь, що утримувало б його і не давало вітрові віднести геть?
— Ернсте! — раптом гукнув хтось позад нього.
Він обернувся. Перед ним стояв одноногий чоловік на милицях. На мить Греберові здалося, що це інвалід із Гакенштрасе. Потім він упізнав Мутцига, свого однокласника.
— Карле, — промовив Гребер. — Ти? А я не знав, що ти тут.
— Уже давно. Майже півроку.
Вони дивились один на одного.
— Хто б міг подумати, правда ж? — промовив Мутциг.
— Що саме?
Мутциг підняв милиці й знов опустив їх.
— Ось це.
— Ти хоч вирвався з отого лайна. А мені знов туди…
— Це як подивитись, — заперечив Мутциг. — Якщо війна триватиме ще кілька років, то це для мене щастя, а якщо через півтора місяця закінчиться, то це страшенне невезіння.
— Чому це через півтора місяця вона має закінчитися?
— Не знаю. Я лише кажу: якщо…
— Ну звичайно.
— Чому ти до нас не навідаєшся? — спитав Мутциг. — Бергман теж тут. Обидві руки по лікті…
— Аде ви тепер?
— У міській лікарні. Ампутаційне відділення. Усе ліве крило наше. Зайди коли-небудь.
— Гаразд, зайду.
— Справді? Усі обіцяють, а потім жодне падло не появляється.
— Неодмінно зайду.
— Добре. Тобі буде приємно. У нас веселе товариство. Принаймні в моїй палаті.
Вони знову поглянули один на одного. Вони не бачилися три роки, але тепер сказали все, що могли сказати.
— Ну, бувай, Ернсте.
— І ти, Карле.
Вони міцно потиснули руки.
— А ти знаєш, що Зиберта вбито? — спитав Мутциг.
— Ні.
— Півтора місяця тому. І Ляйнера…
— І Ляйнера? Я й про це не знав.