Елізабет розплющила очі.
— А я про це досі й не думала.
— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.
— Коли?
— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, у голову приходять всякі думки.
— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?
— Ні. Але так інакше думається.
— А тобі більше нічого не спало на думку?
— Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки ддя того, щоб стріляти й кидати гранати.
Вона повернула до нього обличчя.
— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?
— Удень про такі речі не скажеш.
— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.
Гребер підвів голову.
— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.
Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.
— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.
— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.
— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?
— Так. Учора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.
Гребер замовк. Голова Елізабет лежала на його руці. Її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.
— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона. — А чи ти певен, що любиш мене?
— Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба багато часу прожити разом.
— Можливо. То чому ж ти хочеш зі мною одружитись?
— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.
Елізабет хвилю помовчала.
— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, в тебе могло б статися і з іншою? — запитала вона перегодом.
Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, що його ткав за вікнами дощ..
— Можливо, таке саме сталося б у мене і з іншою, — мовив він. — Хто де знає? Але тепер, після того яісце сталося між нами, я просто не можу собі уявити, що замість тебе могла б бути інша.
Лежачи в нього на руці, Елізабет ледь повернула голову.
— Ти дечого навчився. Тепер ти говориш не так, як сьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле життя чекатиму, доки настане ніч?
— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.
— Але ж нехтувати нею теж не варто?
— Ким?
— Та допомогою ж.
Гребер на мить затамував подих.
— Отже, ти згодна? — запитав потім.
— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть повинні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?
— Ні.
Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще довго лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав багато слів, які хотів би їй сказати.
17
— Бери все, що душа, бажає, Ернсте, — кинув Біндинг через двері. — Вважай, що ти вдома.
— Добре, Альфонсе.
Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла й жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.
Ванна кімната Біндинга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані крани та фарфорові ручки — просто рай проти казармених душів, що наскрізь просмерділися дезінфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.
Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша й довіра до власного тіла.
Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.
Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино й делікатеси, вечори з Елізабет.
Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.
Гребер уже стояв одягнений, а його все ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса та зброї. Він зазирнув у дзеркало й знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.