Штокман кинув карти на стіл:
— Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!
Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.
— Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще: не мати руки чи ноги, — сказав Мутциг. — Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!
— Це не так важливо. Головне, що ти живий!
— Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.
— Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.
— Я не про це, — відповів Мутциг, — я маю на увазі не роботу.
— Ми повинні виграти війну! — раптом голосно заявив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. — Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. — Він неприязно стрельнув очима в бік Гребера. — Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.
Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.
Арнольд грав далі.
— Як ти гадаєш, Ернсте? — спитав Мутциг по хвилі. — У Мюн-стері в мене була дівчина, ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений у ногу. Я їй про це ще нічого не писав.
— Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.
— Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.
— Мене аж нудить від ваших балачок, — промовив раптом до Мутцига один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. — Випийте й будьте чоловіками!
Штокман засміявся.
— Чого ти смієшся? — запитав Арнольд.
— Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. На що перетворилися б тоді всі наші клопоти?
Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», — мимоволі подумав він.
— А де наша зенітна артилерія? — обурився Арнольд. — Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.
— На фронті теж.
— Що?
Гребер зрозумів, що зробив помилку.
— На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї, — сказав він. — Кажуть, це справжнє чудо.
Арнольд витріщив на нього очі:
— Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в паршивому візку й продавати сірники, як після Першої світової? Ми маємо права! їх нам обіцяв фюрер!
Він розлючено кинув карти на стіл.
— Увімкни радіо, — звернувся уболівальник до Мутцига. — Музику!
Мутциг крутнув ручку. Злива тріскучих слів вдарила з радіоприймача. Він крутнув далі.
— Залиш попередню хвилю, — гукнув роздратовано Арнольд.
— Навіщо? Це всього-на-всього балачки.
— Залиш, кажу тобі! Це партійна промова. Якби їх слухали всі, справи йшли б значно краще.
Мутциг зітхнув і повернув ручку назад. У кімнаті знов залунав голос крикуна. Арнольд слухав, зціпивши зуби. Штокман щось на мигах показав Греберу і стенув плечима. Гребер підійшов до нього.
— Бувай здоров, Штокмане, — прошепотів він. — Мені час іти.
— Є веселіші справи, еге ж?
— Та ні. Але мені вже час.
Гребер рушив до виходу. Його супроводжували погляди поранених. Йому здавалося, ніби він голий. Він перейшов зал повільно,
гадаючи, що так менше дратуватиме ампутованих. Але він бачив, як вони дивились йому вслід. Мутциг прошкандибав за ним до самих дверей.
— Заходь іще, — сказав він у тьмяно освітленому коридорі. — Сьогодні тобі не поталанило. Узагалі ж ми веселіші.
Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гре-бером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.
Він пішов до Польмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.
— А, це ви, Гребере, — сказав він.
— Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.
Польман впустив його.
— Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…
Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув сві-«жий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.
— Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?
Гребер озирнувся довкола.