— У вас тільки одна кімната?
— Чому це вас цікавить?
— Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?
Польман мовчав.
— Її не розшукують, — додав Гребер. — Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.
— Чому ви прийшли з цим до мене?
— Я більше нікого не знаю.
Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.
— Хто це?
— Дівчина, з якою я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.
— Ні, це не перебільшення, — відповів Польман. — Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.
Гребер відчув тепло й полегшення.
— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.
Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше.
— Дякую, — ще раз сказав Гребер. — Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.
Вони стояли біля полиць із книгами.
— Візьміть собі, що хочете, — щиро запропонував Польман. — Інколи це допомагає пережити тяжку мить.
Гребер похитав головою.
— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?
— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.
— Мабуть.
Польман подивився на Гребера.
— Ви хочете одружитися?
— Так.
Старий дістав із полиці якусь книжку.
— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.
— Так, — промовив Гребер невпевнено.
— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді. — Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?
— У що?
— У Бога. І в добро, що живе в людині.
— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.
— Чому ж, — відповів старий. — Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?
Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу в напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. «Я теж міг би бути серед них», — подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м’язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. «Дивно, — промайнуло в нього. — Мені шкода Польмана, а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним я відчуваю життя дедалі глибше».
19
— Ваші папери? Зачекайте хвилинку. — Службовець зняв окуляри й поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев’яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.
Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.
— Іди до дверей, — сказав він тихо. — Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.
Елізабет завагалася.
— Іди! — повторив він нетерпляче. — Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.
— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.
— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Іди, Елізабет!
Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і посміхнулась. Потім зникла в натовпі.
— Де фрейлейн Крузе?
Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.
— Вона зараз прийде. Усе гаразд?
Службовець кивнув.
— Коли ви маєте намір одружуватись?
— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.
— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.
Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.
— Усе влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.