Поїзд стояв. В купе було темно. Всі чекали. На платформі все стихло, але поїзд не рухався. З’явилося двоє польових жандармів, що вели посередині якогось солдата. Вагон поминула група росіян, які несли ящики з боєприпасами. Потім, голосно розмовляючи, пройшло кілька есесівців. А поїзд усе ще не рушав. Поранені почали лаятись. Вони мали право на це. Тепер з ними уже ніхто не міг нічого вчинити.
Гребер прихилився головою до стінки. Він хотів заснути й прокинутися тоді, коли поїзд уже їхатиме, але це йому не вдалося. Він прислухався до кожного звуку. Бачив у темряві очі супутників. Слабке світло, відбиваючись від снігу, проникало у вікно й блищало в їхніх очах. Але його було замало, щоб розгледіти обличчя. Лише очі. Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.
Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодя грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, — подумав Гребер. — Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені і нам не довелось забиратися геть!» Всі думали про те саме.
Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Всі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося в ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима поїзд. Гребер відчув себе враз страшенно стомленим. «Додому, — думав він. — Додому! О боже, я ще не наважуюсь радіти».
Зранку йшов сніг. Зупинилися на якійсь станції, щоб напоїти поранених кавою. Станція лежала на околиці містечка, від, якого мало що зосталося. Повиносили мертвих. Почали переформовувати поїзд. Гребер з кухлем ерзац-кави наздогнав свій вагон. Виходити вдруге, по хліб, він не важився.
Ешелоном пішли патрулі, виловлюючи легкопоранених, які мали залишитись у місцевому госпіталі. Звістка миттю облетіла вагони. Поранені в руку кинулися до туалетів, щоб сховатися. Кожен намагався відвоювати собі місце. З люттю і відчаєм вони витягували тих, які намагалися зачинити за собою двері.
— Йдуть! — крикнув хтось зненацька па платформі.
Клубок людських тіл розпався. Двоє посідали на унітази й зачинили двері. Один з поранених, який, під час бійки упав на підлогу, з жахом дивився на свою руку в гіпсі. Невеличка червона пляма ставала все більшою. Ще один відчинив двері, що виходили на протилежну платформу, і через силу сповз прямо в сніговий замет. Він стояв, Припавши всім тілом до вагона. Решта залишилися сидіти.
— Зачиніть двері,— сказав хтось, — а то вони одразу здогадаються.
Гребер зачинив. На мить він побачив крізь снігову завію бліде обличчя солдата, що причаївся біля вагона.
— Я хочу додому, — сказав поранений із закривавленою пов’язкою. — Двічі я потрапляв до цих проклятих польових госпіталів, і щоразу мене посилали назад, без відпустки на лікування. Я хочу на батьківщину.
Він з ненавистю дивився на здорових відпускників. Ніхто до нього не обзивався. Минуло чимало часу, поки прийшли патрулі. Двоє з них перевіряли купе, інші стерегли на платформі поранених, яких уже спіймали. Один з патрульних був молодий фельдшер. Він недбало проглядав довідки про поранення.
— Виходьте, — спокійно говорив він, беручи до рук уже інший папірець.
Один з поранених залишився сидіти. Це був невеличкий, сивий чоловік.
— Вимітайтеся, діду, — повторив наказ жандарм, що йшов слідом за фельдшером. — Ви що, не чули?
Чоловік не вставав. У нього було перев’язане плече.
— Геть звідси! — гримнув жандарм.
Чоловік не поворухнувся. Він стиснув губи і дивився перед себе, немовби нічого не розуміючи. Жандарм зупинився перед ним, широко розставивши ноги. — Чекаєш на особливе запрошення, так? Встати!
Чоловік усе ще поводився так, ніби нічого не чув.
— Встати! — проревів жандарм не своїм голосом. — Ви що, не бачите, що з вами розмовляє, начальство! Захотілося до військово-польового суду, чоловіче?
— Спокійно, — сказав фельдшер. — Все треба робити спокійно.
У нього, було рожеве обличчя без вій.