По приїзді до Андрія його дружина вже накрила на стіл і запросила гостя з чоловіком на вечерю. За столом журналіст продовжив інтерв’ю:
– Ви місцеві?
– Ні, я з Донецької області, з міста Слов'янськ. Переїхав сюди разом з моєю Маринкою по програмі “Дорогу молодим сім’ям” ще в 2014 році, отримали тут цей приватний будинок, так і живемо.
– З Донецької області? По мові і не скажеш.
– Ну так я вже чотири роки спілкуюся українською вдома і в суспільстві.
– Чому вирішили переїхати сюди?
– Чутки про Богдана і його Свободу обійшли всю Україну. Ми почитали про це і нам стало цікаво спробувати пожити в “ідеальному” суспільстві. До того ж, пропонувалося житло і робота.
– Цей будинок ви отримали вже в такому вигляді?
– Якби ж, – перехопила ініціативу Марина, – це була напіврозвалена халупа, яку довелось знести і побудувати новий будинок.
– Цікаво, а хіба не нові будинки дає Свобода молодим сім’ям?
– Коли ми сюди переїздили, роздавалися лише приватні будинки. – сказав Андрій. – Старий будинок був придатний для життя, але не для сім’ї з трьома дітьми. До того ж стіни були криві, стеля низькою... Одним словом, вирішили перебудувати. Три роки збирали кошти на це, потім за літо за допомогою односільчан швидко побудували все.
– Не зрозумів...
– Свобода – унікальне селище, – вставила свої п’ять копійок Маринка, – майже всі чоловіки та жінки з нашої вулиці допомагали нам будувати будинок. Ще і з матеріалами допомагали, приносили хто що мав. Так за доволі короткий час у нас з’явився цей великий будинок. Так само і ми допомагаємо молодим сім’ям будуватись.
Олександр посміхнувся, ще раз глянув на будинок, потім перегорнув сторінку в своєму блокноті, в якому він весь цей час занотовував основні моменти співбесіди. Потім продовжив:
– Назвіть три важливих досягнення Свободи останні роки, на Вашу думку.
– Ну... – задумався на кілька секунд Андрій, – Це центральна каналізація в більшій частині селища. Звісно ж, розвинута медицина, наша лікарня одна з кращих в Україні та сміттєпереробний завод. Сміття привозиться з усієї Кіровоградської області та декількох сусідніх областей.
– Добре, тепер назвіть три основні проблеми, які ще не вдалося вирішити?
Це питання змусило задуматись Андрія на довший час. Після невеликої паузи він відповів:
– По-перше, недостатньо коштів на видачу безвідсоткових кредитів. Забагато йде на розвиток компанії та селища, в основному на будівництво нових будинків. Купити авто для наших мешканців є така ж проблема, як і для більшості українців. По-друге, поки майже неможливо конкурувати з китайським ринком електроніки по цінах, але в майбутньому хочемо завоювати певний сегмент ринку завдяки високій якості товару. По-третє, відчувається проблема опалення приватного сектору. Багато людей до цих пір опалює будинки вугіллям та дровами, але в найближчі роки ця проблема буде вирішена.
Після вечері Андрій показав журналісту його кімнату, де Олександр мав переночувати і залишив його. Одександр дістав з своєї сумки маленький нетбук і почав щось набирати.
15. Інтерв’ю з Богданом. День 3
09:27. Промінь світла проник крізь фіранку і розмістився на обличчі Олександра, це і розбудило його. Як виявилось, вже в будинку нікого не було. Маринка метушилася в літній кухні, щось готувала. Андрій спілкувався біля воріт з якоюсь молодою дівчиною років двадцяти і показував рукою то в один, то в інший бік.
Зібравшись, Олександр вийшов з будинку і привітався з господарем:
– Доброго ранку, Андрій.
– Доброго. Довго ж Ви спите,– з посмішкою промовив Андрій.
– Ну вчора день був насичений, та і не звик я прокидатись рано, слава Богу робота цього рідко потребує.
– Пусте. Марина вже майже зробила нам сніданок, я сподіваюсь, ви любите налисники з черешнею?
– Не відмовився б.
– Це добре, зараз поснідаємо і я відвезу Вас до Богдана.
Після сніданку Андрій відвіз журналіста до будівлі “Сігма Програми”, в якій і працював Богдан.
– Дуже дякую за витрачений на мене день.
– Та будь-ласка. Сподіваюсь, стаття у Вас вийде чудова.
– З таким матеріалом звісно. – З натхненням відповів журналіст. – Я не запитав найголовнішого, ким Ви працюєте?
– Вчителем історії в школі і паралельно мером Свободи.
– А хіба так можна? – здивувався Олександр.
– Звісно. Головне встигати все.
– І як у Вас з цим, виходить?
– Так, Свобода цивілізоване селище і доволі добре автоматизоване. До обіду я працюю вчителем, після обіду розгрібаю важливі питання селища. До того ж, в мене є два дублери, які мають ті ж самі повноваження, що і я, крім підпису документів.