-Я вважав, що розпов╕д╕ про них дещо переб╕льшен╕... Але ж ц╕ ╕стоти д╕йсно двох сл╕в зл╕пити не можуть. Та й виглядають, наче...
-Та припини ти! - гаркнув я. - Ми вс╕ так╕, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе... ╕ що розпов╕сть сво╖м товаришам.
Першосв╕т раптом по-дитяч╕ розреготався, очевидно уявивши цю картину.
-Ти т╕льки-но скаржився на ельф╕в, - нагадав я хлопцю, - що вони приндяться, дивляться на нас ╕з зневагою. А сам почина╓ш судити про ╕нших так само...
-Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До реч╕, я тепер розум╕ю, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.
-Чому?
-Бо в╕д водяник╕в смердить з╕псованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м'яко кажучи, не з руки! - ╕ парубок знову розреготався.
Я припинив цю розмову. В╕дмахнувся в╕д Першосв╕та та одночасно ╕ в╕д настирливо╖ мошки.
Дощ нарешт╕ припинився, але небо все ще було затягнуте с╕рими хмарами. Пов╕тря стало б╕льш прохолодним. З рота нав╕ть почав вибиватися пар.
Ледь ми оминули пагорби, щ╕льно поросл╕ чахлими бер╕зками, як нам в╕дкрився берег озера, а з ним ╕ поселення водяник╕в. Це було близько п╕всотн╕ хатинок, сплетених з гнучких г╕лок. ╥х можна було пор╕вняти ╕з величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручност╕ зробили дверн╕ отвори. Одн╕ будиночки стояли на самому берез╕, ╕нш╕ височ╕ли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало с╕ток, тут ╕ там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одн╕ з них все ще копирсалися у вод╕, ╕нш╕ сид╕ли на берез╕, трет╕ вешталися серед хатинок. У с╕рому веч╕рньому св╕тл╕, ╖хн╕ худ╕ ф╕гури ще б╕льше були схож╕ на т╕ла воскреслих мерц╕в.
-Сарн мабуть був не в дус╕, коли творив оцих ╕стот, - знову пожартував Першосв╕т.
В╕н тут же отримав в╕д мене запотиличник.
Ми п╕д'╖хали ближче, я звернувся до найближчого з водяник╕в з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наш╕ обличчя, а пот╕м в╕дпов╕в щось незрозум╕ле. Прийшлось попросити повторити.
-Туда хад╕, - пробулькав водяник. ╤ншого пор╕вняння з його мовою я не знайшов. - Он стоять возл╓ запруди... в шл╓м╓...
Зрозум╕ти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поган╕й артикуляц╕╖ та монотонност╕, через яку я не завжди вловлював початок та к╕нець сл╕в. Все злипалося в одну купу: "Тудахад╕онстоятьвозл╓запруди...вшл╓м╓..."
-Дякую, - кивнув я ╕ ми по╖хали до одн╕╓╖ з хатинок, поряд ╕з якою видн╕вся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових г╕лок, та нагадував пташине гн╕здо, натягнуте на потворну мак╕тру та прикрашене риб'ячими головами.
Побачивши вершник╕в, вождь вийшов з води та оперся на св╕й довжелезний тризуб.
-Добрий веч╕р! - прив╕тався я, при тому хвацько з╕скакуючи з коня. За ц╕лий день в с╕дл╕ вже почала зуд╕ти дупа. - Ви Анчута?
Водяник мовчав. В╕н втупився в мене сво╖ми трьома лупатими очима. М╕ж ╕ншим, трет╓ око, що стирчало на його лоб╕, буц╕мто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосв╕та... а то раптом починало скажено обертатися. ╤ це в╕двол╕кало увагу. Та мало того - трохи дратувало.
-Добрий ╕ вам в╓ч╓р, путн╕к╕, - нарешт╕ промовив вождь. Його мова була б╕льш зрозум╕лою, н╕ж у попереднього водяника. Але все ж в╕д булькання в╕н не позбувся. - Ви т╓, про каво я думаю?
-Можливо, - кивнув я, передаючи поводи Першосв╕ту. - Нас в╕дправив Жуга ╤са╓в.
-╤ поч╓му ти тут?
Я застиг, не розум╕ючи сенсу цього питання. Здалось, наче в╕н звертався до когось ╕ншого.
-Перепрошую... ви очевидно не дочули... Я в╕д Жуги ╤са╓ва. Це в╕н мене прислав, щоб...
-Н╓т! - р╕шуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гн╕здо ледь не звалився на землю. - Н╓ по етому!.. Ти, - вождь тицьнув в м╕й б╕к сво╖м тонким пальцем, - ╕дйом за мной!
В╕н, зсутулившись, поплентався до одн╕╓╖ з плетених хатин. Я подав знак Першосв╕ту залишатися з конями, а сам рушив сл╕дом.
П╕днявшись по сходах, ми опинилися в будиночку. П╕д мо╓ю вагою все тоскно затр╕щало ╕ я вже почав подумувати, що г╕лки ось-ось тр╕снуть ╕ ми звалимось на п╕сок.
Анчута прис╕в навпоч╕пки б╕ля ст╕ни та вказав пальцем теж саме зробити й мен╕. Ледь я опустився, в╕н почав невдоволено скаржитися:
-Долга же тот Жуга отв╓чал на мою просьбу.
-У нього повно справ, - спробував виправдати я ╤са╓ва.
-Ну да... пон╕маю... Однако ви так впустую трат╕т╓ вр╓мя...
-Тобто, ми звол╕ка╓мо?
-Ддда... звал╕кайат╓... Нада ж╓ пон╕мать, што всйо большо╓ рожда╓ца с малова. Потом вам тяж╓л╓╓ догнать врага...
-Перемогти ворога?
-Ддда... п╓р╓магт╕... Я давно прос╕л Жугу пр╕глядивать за л╓сов╕кам╕...
-А що з ними не так?
Анчута нахилився вперед та заговорив вже б╕льш тихо, але разом з тим ╕ менш зрозум╕ло:
-...н╓ буд╓т ╕скри, н╓ буд╓т ╕ плам╓н╕... с малова нач╕на╓ца большо╓... Я говорю про л╓сов╕ков... ╕ вс╓гда говор╕л раньш╓... Однако вот ╕ пр╕шло вр╓мя, ╕ ви, люд╕, нач╕на╓те пож╕нать плоди сво╓й... сво╓й б╓з... б╓з... б╓з-п╓ч-нос-т╕, - ледь вимов останн╓ слово вождь. - Отв╓ть, зач╓м ти пр╕шйол?
-Ну так ти ж нас кликав, - в╕дпов╕в водянику. Вкотре Анчута зада╓ мен╕ теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.
-Ето ддда... Но пр╕шйол ╕м╓но ти. А пач╓му?
-Мен╕ наказали... Мабуть, вир╕шили, що я г╕дний того, аби в╕дправитися до вас.
Анчута п╕дняв свою сухорляву руку та приклав ╖╖ до чола. В╕рн╕ше, торкнувся свого третього ока.
-Я в╕жу любова насквозь! - заявив вождь. - ╢сть так╕╓, кто пл╓тйот сет╕. ╢сть так╕╓, кто ╕м╕ лов╕т. А ╓сть ╕ т╓, кто в н╕х попада╓ца!.. Ви сщ╕та╓т╓ нас д╕карям╕... Н╓ спорься, ето так... А раз ми д╕кар╕, то н╓ч╓во ╕ слушать наш╕ пр╓дупр╓жд╓н╕я, поскольку он╕ н╓ стоят ╕ ут╕нова яйца!
-Я не з таких, ╕накше б не при╖хав.
Чесно скажу, це брехня. Але мен╕ було потр╕бно перетягнути Анчуту до себе. Продемонструвати йому поважне в╕дношення з боку "молодших брат╕в", тобто нас, людей. Що-що, а лестощ╕ недооц╕нювати не варто.
-Л╓сов╕к╕ уж╓ давно подб╕вают нас на то, штоб ми отказал╕сь виполнять услов╕я договора с людьми...
-╤ яким чином? Воювати з нами?
Анчута заперечливо замотав головою.
-Я слишал, на л╓сних вирубках люд╕ стал╕ с╕льно хворать, - промовив в╕н. - Оч╓нь с╕льно.
-Так, л╕соруб╕в укусили кл╕щ╕, зв╕дси й хвороби.
-Угууу... угу... А зна╓т Жуга, што в Заозйор'╓ появ╕л╕сь как╕╓-то н╓знакомци? Што он╕ шастают возл╓ оз╓ра... ╕ возл╓ главнова тракта в Б╓лий край.
-Куди? - недочув я.
-Ссс... ссс...
-С╕в╓р╕ю? Б╕лий край, це С╕в╓р╕я?
-Ддда... Он╕ якшаюца с л╓сов╕кам╕!
-Слухайте, шановний, - раптом мене осяяло, - а чи ви не хочете сказати, наче кл╕щ╕ - це справа рук л╕совик╕в?
-Кто зна╓т... Вот говорять, кл╓щ╓й много в Ссс... в Б╓лом кра╓... в тамошн╕х л╓сах. Мож╓т ╕х кто оттуда пр╕вйоз?
-А що за незнайомц╕ б╕ля тракту валандаються? Люди чи ╕нш╕ народност╕?
-Как раз люд╕...
-Ну так то може як╕сь мисливц╕, чи пас╕чники?
-Я уж╓ говор╕л, што в╕жу насквозь... То люд╕ страни╓... опасни╓... А л╓сов╕к╕ нам как-то пр╓лагал╕ ту рибу, што поставля╓м в Новоград, нам╓р╓но порт╕ть. Штоб у вас мор бил...
-Це, спод╕ваюсь, не жарт?
Але ╕ так було пом╕тно, що вождь словами не кидався. В╕н знову замотав головою та пов╕домив, наче плем'я л╕совик╕в в Берестянку вовк╕в насила╓, щоб т╕ нападали на домашн╕х тварин.
-Разв╓ не слишал про то, што в стол╕чних л╓сах волков разв╓лась тьма-тьмущая? Всйо ╕х, л╓сов╕ков, рук д╓ло.
-А де ж мен╕ цих л╕совик╕в шукати?
-Зач╓м ╕х ╕скать? В Озйорном уроч╕щ╓ сто╕т ╕х посйолок. Новова вождя зовут Брумом. Молодой он, с╕льний... Как-то ход╕л╕ к н╓му г╕берл╕нг╕ договор╕ца про л╓с для корабл╓й... Оч╓нь повздор╕л╕. Оч╓нь! - Анчута скрушно закачав головою.