-Оттаке! - продовжував я грати свого хлопця. - Слухай, тод╕ вважаю, що ╖м хтось допомага╓? От╕ дивн╕ люди, котрих ти бачив в урочищ╕... Знати б, хто вони так╕.
-З╕знаюсь, що ╕ гадки не маю. Ск╕льки тут знаходжусь, дос╕ не можу визначитись з цим... Взагал╕, тут би поб╕льше людей треба, а в╕д нашого приказу окр╕м прочухан╕в - ан╕чого доброго не надходить. Кажу ж ╖м, давайте заг╕н солдат╕в... а л╕пше - роту... ╤ такий лад наведемо - замилу╓шся! А у в╕дпов╕дь лише - спостер╕гай, не вилазь... ╕ таке ╕нше! Жодно╖ людини на допомогу, наче ╖м там все одно... До реч╕, як почув, що ти з приказу, думав нарешт╕ прислали пом╕чника... А тебе, виходить, кинули мене перев╕рити, так?
-Можливо, - я зробив вигляд, наче зн╕яков╕в. - Кажу ж, що нав╕ть не знав про тво╓ ╕снування.
Якщо чесно, то цей Шрам мен╕ не подобався. Не люблю таких, хто наст╕льки вороже та неприязно сприйма╓ ╕нших ╕стот, ╕нш╕ народност╕. Н╕, звичайно бажання бути обережним ╕з чужинцями не варто засуджувати, бо це свого роду захисний механ╕зм. Але крайност╕, котр╕ призводять до появи люто╖ ненавист╕ спрямовано╖ на знищення або приниження того, хто не схожий на тебе, вказують на якусь душевну хворобу. ╤ оцей Шрам, вочевидь, вже встиг нею заразитися.
-╤ куди ти зараз? - спитав Матв╕й у мене, наче у старого друга.
-Говорили, що в Заозер'╖ ╓ якийсь медовар, - почав я здалеку. Треба було уникати прямих натяк╕в, нехай л╕пше цей Матв╕й мен╕ п╕дкаже, куди б╕гти.
-Так, там ╓ такий... Богдан Лютиков... Добра людина! Кажуть, з ветеран╕в. На Свят╕й Земл╕ з ╕мперцями бився.
-В╕н також допов╕да╓ про "дивних людей" в л╕с╕.
-Ну, чесно скажу, що Заозер'я - не моя параф╕я... От що, друже, (в╕н сказав "друже", а це явний прогрес в наших в╕дношеннях), тоб╕ треба у Сот╕ Смердючки запитати. В╕н також там мешка╓.
-Це хто? Водяник?
-Та н╕! Рибалка з г╕берл╕нг╕в... У нього ╓ човен, ╕ якщо вже хтось ╕з незнайомц╕в намагався попасти в урочище через озеро, м╕нуючи чуж╕ оч╕, то вони могли скористатися послугами Сот╕.
-╤ де ж знайти цього перев╕зника?
-Версти десь чотири, як йти в╕д селища водяник╕в на п╕вдень. Десь там ╕ шукати.
-Добре... схожу та й поговорю з ним. А ти, Матв╕ю, куди рушиш?
-У скит, бо треба запаси поповнити.
Це не було схоже на правду. Торба, яка лежала в трав╕, була вщент чимось набита. Але я лише посм╕хнувся та побажав удач╕.
Ми роз╕йшлися. Я потопав назад до коня, а сам прислуховувався до звук╕в, опасаючись, що цей Шрам кинеться на спину. Слава Сарну, н╕чого под╕бного не трапилося. Можливо, я даремно намовляв на Матв╕я... Хоча подивимось, що буде дал╕!
Десь за п╕вгодини д╕стався поселення водяник╕в. Б╕льш╕сть з них вже збиралися на риболовлю, ╕нш╕ копирсалися ╕з с╕тками. Побачивши мене з╕ сво╓╖ хатини вибрався Анчута.
-В╓рнулся? Зач╓м? - сердито пробубон╕в вождь.
-Та хот╕в пару питань прояснити.
-Ну, слушаю т╓бя.
-Зна╓те такого соб╕ Матв╕я Шрама?
-О-о! Скритний ч╓лов╓к. Постояно по л╓су да болоту брод╕т... На л╓сов╕ков гляд╕т. За нам╕ наблюда╓т... Дума╓т, ми ╓во н╓ зам╓т╕м!
-Чого ви з ним не розмовляли? Чого викликали ╕ншого з Розшукового приказу?
-Ми ╓му н╓ дов╓ря╓м! - в╕дпов╕в Анчута, стукнувши по земл╕ древком свого тризуба.
-╢ причини?
Водяник щось булькнув, зда╓ться якусь лайку та рушив по сво╖х справах.
Оце прийом! Вчора ледь не ц╕лувалися, а сьогодн╕ нав╕ть слова не удосто╖ли.
Отже, розмова зак╕нчена. Я не став фиркати, кивнув на прощання ╕ по╖хав вздовж берега на п╕вдень.
Сонце вже п╕днялось над кронами. Вода набула насиченого зеленуватого в╕дт╕нку. Поверхню озера вкрили численн╕ маленьк╕ хвил╕, як╕ настирно напирали на берег.
Плюх! Плюх! Плюх!.. Шурх! Шурх! Шурх!.. Хвил╕ лижуть п╕сок... шеберхне очерет, щ╕льно притиснутий стовбурами один до одного... В╕тер з води. З кожною хвилиною в╕н ставав б╕льш р╕зким, наче чимось невдоволеним.
Якщо дивитися на Б╕ле озеро зверху, то було легко пом╕тити його яйцевидну форму. Причому гоструватий носик цього "яйця" приходився як раз на поселення водяник╕в, а тупа частина зак╕нчувалася горами. Саме озеро було чималого розм╕ру. Його протилежний берег можна було побачити лише в ясну погоду.
Судячи ╕з в╕домого Рибного ринку, у м╕сцевих водах було д╕йсно багато р╕зноман╕тно╖ риби: карас╕в, окун╕в, щук, судак╕в ╕ нав╕ть сом╕в. Промислом в основному займалися дек╕лька арт╕лей, здеб╕льшого г╕берл╕нгськ╕. Вони рибалили в зах╕дн╕й частин╕ озера, ближче до Горба - ╓диного л╕систого острова, що височився посеред водойми. Кан╕йц╕ ж л╕нувалися рибалити та скупляли улов у водяник╕в, ╕ при тому довол╕ задешево, бо т╕ не полюбляли та не вм╕ли торгуватися.
Уявляю, як гендляре дурять "старшого брата". Мабуть скуповують у нього тих же щук або судак╕в по ц╕н╕ верховодок, а з╕ столичних мешканц╕в здирають по три шкури. Ось чому, мабуть, м╕сцев╕ хазяйки все ж частенько б╕гають на Рибний ринок до г╕берл╕нг╕в, бо там в╕дносно чесно.
Десь за годину я опинився б╕ля невеликого мису. З нього вглиб озера сажн╕в на десять, може трохи б╕льше, тягнувся дерев'яний пом╕ст, б╕ля якого був прив'язаний човник. На берез╕, на невеличкому пагорб╕ видн╕вся акуратний кур╕нь ╕з очеретяним дахом, зовн╕ перемазаний глиною та розфарбований червонобрунатною вохрою.
Я зл╕з з коня ╕ не посп╕шаючи та нарочито голосно тупаючи п╕д╕йшов до будиночка, зв╕дки кр╕зь розчинен╕ навст╕ж двер╕ доносилося потужне хроп╕ння.
-Гей, господарю! - гаркнув я у всю м╕ць сво╖х леген╕в.
Вс╕ звуки митт╓во зникли. К╕лька секунд тиш╕, а пот╕м почулися чи╖сь кроки. В отвор╕ з'явилася кудлата голова на як╕й стирчали жмутки нечесано╖ шерст╕ з╕ сл╕дами забутих реп'ях╕в.
-Доброго ранку! - проволав я.
-Ну ти ╕ галасливий хлопець! - пробурчав г╕берл╕нг. В╕н неквапливо вийшов назовн╕, потягнувся та почав розминати маленьк╕ пальц╕ сво╖х босих н╕жок. - ╤ чого тоб╕ треба в таку рань?
-Ти Сот╕ Смердючка?
-Я Сот╕... так... А ось ще раз назвеш мене Смердючкою, то клянусь вашим Сарном, наб'ю тоб╕ пику. Допетрав?.. Я взагал╕ в╕льний рибалка, маю справу ╕з рибою, а вона, як в╕домо, здобою не пахне. Але обзиватися на те - викус╕! - г╕берл╕нг ощирився та стиснув сво╖ невеличк╕ кулачки.
-Я вибачаюсь, - щиро промовив у в╕дпов╕дь. - Не хот╕в образити.
-Вибачення прийнят╕, - махнув Сот╕. В╕н прис╕в на колоду, що лежала б╕ля ст╕ни, й став натягувати на ноги шк╕рян╕ чоб╕тки. - Чого тоб╕ в╕д мене треба?
-Мене звуть Бором. Я з Розшукового приказу. Хот╕в про дещо поговорити.
-Ммм! Отаке? - г╕берл╕нг завмер та втупився в мене. До носа долинув такий запах перегару, що останн╕й п'яничка з Новограду буде здаватися кв╕тучою трояндою. Сот╕ гучно видихнув та п╕дв╕вся. - Фухххх! Котра година?
Г╕берл╕нг р╕шуче п╕д╕йшов до води, прис╕в б╕ля не╖ та п╕рнув головою по сам╕ вуха. Секунд двадцять ╕ Сот╕ вискочив назад.
-Ох, добре! - рибалка трусонув сво╓ю мак╕трою, розкидаючи в ус╕ боки купу бризок. Ну тоб╕ натуральна собака, яка т╕льки-но вистрибнула на сушу. Сот╕ повернувся до мене та хрипло промовив: - Говори, я тебе слухаю... Як там, кажеш, тебе звати?
-Бор! - я прив'язав коня до г╕лки верби. - Як тут живеться?
-Ох! От не пов╕рю, що тебе ╕ справд╕ ц╕кавить, як мен╕ тут живеться! - г╕берл╕нг по-доброму розсм╕явся. - Давай без передмов. Я не люблю сюсюкання. Говори, не соромся. Що тоб╕ треба? Пливти на той берег?
-А що, часто про таке просять?
-Бува╓ приходять добр╕ люди. Чому не в╕двезти, тим паче, коли за те ще грош╕ дають?
Цей г╕берл╕нг мен╕ подобався. Його прямота, в╕дверта хлопчача бравада й простота чимось п╕дкуповували.
Проте я не м╕г не в╕дм╕тити, що в╕н тут один. Ан╕ брат╕в, ан╕ сестер... живе десь на околиц╕ цив╕л╕зац╕╖... подал╕ в╕д ╕нших сородич╕в... Цей Сот╕ довол╕ ц╕кава особист╕сть.