-Слухай, - п╕дморгнув я, - а це ти ж мого товариша Матв╕я Шрама возив до урочища?
-Кого? Матв╕я? Та в╕н води бо╖ться, як той домашн╕й к╕т. Яке там в човн╕ плисти!
-Тю! А кого ж ти перевозиш?
-Та приходили тут... одн╕... Хто так╕ не знаю, - хитрувато з╕щулився г╕берл╕нг. - Грошей дали. Медухи принесли. А я ╖х за це туди-сюди звозив. Мен╕ не шкода!
-Медухи?
-Так! М╕цненька... з ╕мбиром... Мабуть у Богдана-медовара д╕стали. В╕н таку славну медуху робить! Днями до нього ходив, на рибу м╕няв... До реч╕, дещо залишилося. Дати спробувати?
╤ не оч╕куючи на в╕дпов╕дь г╕берл╕нг поб╕г в кур╕нь й незабаром притягнув пляшку ╕з зеленого скла. Я прийняв ╖╖ та оглянув з ус╕х бок╕в, в╕дзначаючи характерне клеймо в нижньому правому кут╕ у вигляд╕ бдж╕лки. На запах вм╕ст пляшки був начебто н╕чого, нав╕ть при╓мним. Я зробив потужний ковток ╕ ледь не вдавився. Горло стис сухий кашель.
-Ох, ╕ м╕цна зараза! - це все, що зм╕г вичавити ╕з себе, при тому протираючи оч╕, як╕ нещадно сльозилися. - Таку на учту не в╕зьмеш!
Г╕берл╕нг розреготався ╕ теж приклався до пляшки.
-Так той Богдан торгу╓ цим, чи що? - запитав я у Сот╕.
-Угу... Хоча в основному в╕н поставля╓ до Новограда мед.
-А т╕... його друз╕, яких ти перевозив...
-Чому друз╕? Та н╕! Вони точно не його, Богданов╕, знайомц╕.
-Чого так вир╕шив? Зв╕дки у них тод╕ пляшка?
-Можливо придбали... А взагал╕ у Лютикова друз╕в нема╓! В╕длюдний в╕н... Все сам та сам.
-Сам? Н╕ дружини, н╕ д╕точок?
-Богдан як був одинаком та бурлакою, таким, видно, й помре.
-Слухай, а що до Корчаково╖? - обережно спитав я. - До За╖ Корчаково╖? Чув в м╕ст╕, що в╕н до не╖ свата╓ться.
Це мен╕ згадались чутки д╕вчаток. Першого дня, пам'ятаю, як вони з╕бралися в зграйку та про За╖них жених╕в теревенили. Серед них ф╕гурував ╕ Лютиков, якщо не помиляюсь.
-Ха! Ось см╕х-то! З Корчаковою у нього чисто д╕лов╕ стосунки: в╕н ╖й мед заганя╓, а вона, кажуть, славне пиво з нього робить. Та ╕ так використову╓... у стравах вс╕ляких...
-Так, пиво у не╖ що треба! - посм╕хнувся я. - Так ти пропону╓ш з'╖здити на той б╕к озера?
-Що це значить "пропону╓ш"? Коли треба, то можу ╕ в╕двезти.
-Слухай, Сот╕, а ти давно тих незнайомц╕в перевозив?
-Останн╕й раз це було десь дн╕в п'ять тому.
Останн╕й раз? Виходить цей вони тут були ╕ ран╕ше.
-А ти чого розпиту╓ш? - хитрувато примружився Сот╕. - Натворили б╕ди?
-Та хто його зна╓... Сам розум╕╓ш, що з л╕совиками справи мати - це якось дивно.
-А чого тут дивного? Там, в Озерному урочище, л╕си так╕, що ого-го!
-Та чув... Для суден, кажуть, саме те! Ваш╕... тобто - г╕берл╕нги - ходили до Брума домовлятися.
-Було таке! - погодився Сот╕. - Хот╕ли порозум╕тися. Але де там! Л╕совики хлопц╕ безкомпром╕сн╕!.. Боре, може посн╕да╓мо? А то в шлунку так гуде, в Новоград╕ мабуть чутно.
Г╕берл╕нг не чекав на мою згоду, пол╕з всередину буд╕вл╕. За хвилину в╕н з'явився з в'яленою рибою ╕ сухуватими коржиками. В╕дмовлятися я не став ╕ ми з ним нашвидкуруч по╖ли. Сот╕ наостанок прополоскав горло медухою, витер рукавом замурзаний рот ╕ п╕шов в кущ╕ подзюрити.
Я тим часом стриножив коня та п╕дготував дек╕лька звичайних стр╕л, навернувши на них наконечники.
-Овва! - здивувався Сот╕, побачивши мене ╕з луком. - Тебе-то хоч пот╕м чекати на тому берез╕? Чи в╕дразу повертатися?
-Коли до вечора не прийду, то повертайся... А коня в такому випадку можеш соб╕ забрати.
-Як ти кажеш тебе звуть? - г╕берл╕нг якось дивно подивився на мене.
-Бор. Бор Головор╕з.
-Ага... Головор╕з з Дому д╕ Даз╕р╓? - посм╕хнувся Сот╕. - Так у тебе на акетон╕ написано.
-А ти, виходить, ельф╕йську розум╕╓ш?
Г╕берл╕нг не в╕дпов╕в й п╕шов збирати сво╖ пожитки в човен. Пара хвилин ╕ ми з ним в╕дправились на далекий зах╕дний бер╕г.
Сонце вже п╕днялося високо. Небо набуло яскраво-блакитного кольору... н╕жного-н╕жного... пробуджуючого як╕сь тепл╕ спогади. У нас, на ╤нгос╕, теж таке небо...
Ст╕й-но! Ти сказав "у нас, на ╤нгос╕"? - мене наче громом вдарило. Але кр╕м цих сл╕в ан╕чого ╕ншого не пригадалось. От дивина!
Я черпнув рукою води з озера та обтер обличчя. Спод╕ваюсь, сонце мен╕ мак╕тру не напекло, а то мало чого ще в мозку вистрибне.
-А ти, доброд╕ю, зв╕дки? - раптом спитав мене г╕берл╕нг.
-Е-е-е... З ╤нгосу.
-Пом╕тно... Я так в╕дразу ╕ подумав.
-Й чим же пом╕тно?
-Сказав "учта"... Так зазвичай, у вас кажуть.
-А ти бував на ╤нгос╕?
-Та як сказати.., - г╕берл╕нг з╕щулився. В╕н явно не хот╕в розпов╕дати про власне минуле. - А ти давно зв╕дси ви╖хав?
-Не рахував... проте, мабуть, давненько... давненько.., - сказав це, а сам раптом зрозум╕в, що взагал╕ не пам'ятаю, коли покинув той алод.
Весла розм╕рено плескали водою. Цей звук заворожував, заманював у тенета спогад╕в.
П╕зня весна... ще толком не жарко, але й не холодно... Зелений бережок... Неширока р╕чечка... Вже вечор╕╓, й тому холодн╕ша╓ пов╕тря ... Над водою дзижчать зграйки комар╕в... Десь тьохкають птахи...
-Ой-но, п╕ду я до броду по воду, - линуло зв╕дкись здалеку. То в╕тер прин╕с стрункий хор ж╕ночих голос╕в. Я п╕дскочив, озирнувся. Чую чийсь сп╕в: - Гей-но вези мене, в╕зничку, до роду!
╤ тут раптом врива╓ться ╕нший голос, густий, наче патока:
-А крич, не крич, д╕вчинонько, моя, Одреклася родинонька твоя...
-Що ти кажеш? - марево на мить розв╕ялося одним питанням г╕берл╕нга.
Я дивлюсь на нього ╕ не можу второпати, що ко╖ться. В вухах лине той пронизливий голос... аж мурахи по шк╕р╕ б╕жать...
╤ в╕н знову затягу╓:
Ой-но, п╕ду я до броду по воду:
-Гей-но вези мене, в╕зничку, до роду.
-А ти к рич, не крич, д╕вчинонько, м оя,
Одреклася родинонька твоя.
Широка р╕ка береги позаймала,
Скр╕зь селом йшла - родина не в п╕знала.
Чи тим не взнала, що головонька сива,
Чи тим не взнала, що доля нещаслива?
Не тим не взнала, що головонька сива,
Т
а тим не взнала, що доля нещаслива
...
-Ти чого посмутн╕в? - спитав Сот╕. В╕н старанно гр╕б вперед. - Занудьгував за батьк╕вщиною?
-Що? - я в╕дчув себе, наче чумний. - Та н╕! Просто задумався... просто...
-А ти зна╓ш, Боре, хто вперше в╕дправився в астрал? - раптом запитав в╕н мене.
-Не знаю, - в╕дпов╕в я, знизуючи плечима.
-Чув про Астрального Рибака?
-Н╕. А це хто?
-О-о-о! - Сот╕ загадково посм╕хнувся. - То ц╕кава ╕стор╕я... Розпов╕сти? - ╕ не оч╕куючи на в╕дпов╕дь, в╕н почав п╕д скрип ключиць: - Давно це було... Жив тод╕ один г╕берл╕нг на ╕м'я Свен, хоча вс╕ навкруги прозивали його все Свином, бо в╕н дуже любив посид╕ти в таверн╕, випити кухоль-другий елю, або ще чогось м╕цн╕шого. ╤ набирався цей Свен до такого стану, що вранц╕ перехож╕ знаходили його в брудн╕й калюж╕.
Одного разу з╕брався в╕н на риболовлю, але посварився з дружиною. Вона йому каже, мовляв, ти сьогодн╕ знову нап'╓шся, ╕ зам╕сть того, щоб д╕йсно риби принести, присунешся вщент п'яний. Забрала його рибальськ╕ снаст╕ та замкнула в ком╕рчин╕. А Свен, парубок впертий! Вислизнув з дому ╕... напився вщент! - Сот╕ весело розреготався. - Трохи п╕зн╕ше, звичайно, до нього д╕йшло, що його чека╓ вдома, ╕ щоб уникнути розплати, в╕н зважився на те, щоб наловити риби, ╕ без не╖ до сво╓╖ суджено╖ не повертатися.