Л╕совик - те ще зеленошк╕ре волохате страх╕ття, одягнене в незрозум╕лий шк╕ряний балахон - сид╕в б╕ля дерев'яно╖ кл╕тки, в як╕й жал╕бно скавчали маленьк╕ вовченята. В╕дразу ж пригадалися розпов╕д╕ про згра╖ хижак╕в, котр╕ рискали по Берестянц╕. От ц╕каво, а чи не спостер╕гаю я свого роду розпл╕дник цих зв╕р╕в? - промайнуло в голов╕. До реч╕, под╕бн╕ кл╕тки, правда пуст╕, мен╕ вже попадалися. Я н╕як не м╕г зрозум╕ти, кого в них тримали, а ось тепер все стало на сво╖ м╕сця.
Було важко побачити, чим конкретно займа╓ться той л╕совик. Мен╕ чомусь здавалося - якоюсь ворожбою. Нас з ним розд╕ляло близько тридцяти сажн╕в, вже ближче я п╕дповзти не м╕г, як не намагався. Тому зайняв зручну позиц╕ю б╕ля групки ялинок та спробував розглед╕ти ман╕пуляц╕╖ цього волхва.
Десь за п'ять хвилин зв╕дкись праворуч почулися тих╕ кроки й з заростей л╕щини вибралися ще два озбро╓них списами л╕совики. Вони п╕д╕йшли до свого сородича та почали про щось сперечатися. Вовченята заскавчали голосн╕ше, на що отримали сердитий окрик в╕д волхва.
До селища л╕совик╕в було недалеко. Для того треба лише спуститися вниз, в широкий л╕систий яр. Зв╕дси, з мо╓╖ зас╕дки, можна було розглед╕ти невеличк╕ хатиночки та землянки, вкрит╕ темними зв╕риними шк╕рами. Правда, чомусь серед буд╕вель не було пом╕тно н╕яких жител╕в. Зрозум╕ло, що доросл╕ особи мабуть зайнят╕ справами, але ж де д╕ти, де старики? Невже сидять безвилазно по сво╖х норах?
Я все ще лежав, дивився то вперед, то навколо себе... Добре, що п╕дстилка п╕д╕ мною тепла, хоча ╕ трохи вогкувата... Отже, - м╕ркував, - не застуджуся.
Поряд метушливо носилися чорн╕ л╕сов╕ мурахи. Одна з них лазила перед самим носом. Тягнула невеличку г╕лочку.
От дивлюсь на не╖ та пригадую розмову на л╕сопилц╕ ╕з Першосв╕том. ╤ д╕йсно, ц╕каво чи розум╕╓ оця мураха, що поряд з нею знаходиться якась велика ╕стота, яка може одним дотиком пальця розплющити ╖╖ до розм╕р╕в цяточки? Навмисно розплющити! Чи, наприклад, п╕дхопити та в╕днести бозна куди, зв╕дки ця комаха н╕коли не знайде дороги додому, га?
Думаю, що н╕... Вона м╕ж тим так ╕ буде б╕гати б╕ля ялинки, копирсатися в листян╕й п╕дст╕лц╕... Бо це ╖╖ св╕т, бо живе вона власними проблемами: знайти якусь яг╕дку, дохлого жука, принести в мурашник листочок або паличку... Як╕ в не╖ ще потреби? Вияснити, нав╕що л╕совики розводять вовк╕в? Нав╕що засилають ╖х до сус╕дського л╕су? Або вторгувати рибу у водяник╕в: купити ╖╖ задешево та подати на ринку втридорога?
Що ц╕й мурас╕ до под╕бних речей? Плювала вона на них з високо╖ г╕рки.
А, може, ╕ ми вигляда╓мо так само по в╕дношенню до бог╕в? Живемо якимись дурницями, з точки зору того ж Н╕хаза або Сарна. А н╕ щоб вир╕шувати долю св╕ту: де поставити гори, де простягнути р╕чки, викопати яри... наслати дощ╕в, або навалити сн╕гу по сам╕ вуха...
Що ж ми, люди, тут робимо? Що вир╕шу╓мо?.. Та й не т╕льки люди! Т╕ ж ельфи, г╕берл╕нги чи орки! Мурахи, метелики, жуки, комар╕ чи черв'яки... От хто ми для бог╕в! Лише др╕бн╕ ╕стоти, котрих нав╕ть не шкода, коли випадково розчавиш чоботом?
Тр╕сь! - я напружився. Вочевидь хтось рухався позаду мо╓╖ схованки. Долонь стисла рукоять сакса. Т╕ло напружилося. Я обережно обернувся.
Зда╓ться, мене висл╕дили. Якийсь невисокий л╕совик йшов по ледь пом╕тн╕й тропц╕, вглядаючись в землю. В╕н рухався саме там, де к╕лька хвилин тому я й проповзав. Ще трохи й стало зрозум╕ло, що цей мисливець вийде прямо на мою зас╕дку.
П╕дняти крик в╕н не встиг. Думаю, л╕совик не второпав до к╕нця, що трапилося. Я рухався, наче блискавка. Удар в кадик... захват... придушення... Н╕, не до смерт╕, а так щоб втратив св╕дом╕сть. Не вистачало мен╕ пот╕м проблем з л╕совиками!
Обережно затягнув т╕ло п╕д кущ╕ та дременув в гущавину, подал╕ зв╕дти, поки ╕нш╕ дикуни мене не розшукали...
Весла розм╕ряно плюхкали, заколисуючи мою втомлену св╕дом╕сть. Сот╕ впевнено гр╕б на протилежний берег, щось тихо насп╕вуючи соб╕ п╕д н╕с.
Я закинув голову назад, втупившись в с╕руватий небосхил.
От часом дивуюсь самому соб╕. Взяти оцей випадок ╕з л╕совиком... Схопився, накинувся, заховав - все це робив, наче ╕ не я! В╕дчуття, буц╕мто т╕ло зовс╕м не мо╓, й живе за ╕ншими правилами.
Дивуюсь, як я все ж не вихопив меча. Ото б була заковика! Знайшли б дикуни в кущах т╕ло, такий би галас зд╕йняли, що хай Сарн милу╓! Ще б пак! У самому серц╕, так би мовити, ╖хнього "дому" ╕ таке трапилося! Можливо, все могло ск╕нчитися прямими з╕ткненнями ╕з кан╕йцями... Правда, лише у випадку доказу, що вбивство ско╓но з боку Л╕ги.
До реч╕, б╕йки я все одно не уникнув. На той час вже д╕стався астрального берега, який обмежував Озерне урочище на заход╕. Тут же випадково знайшов к╕лька дуб╕в з м╕тками г╕берл╕нгських корабел╕в. Поряд з деревами лежали ╕ржав╕ сокири, а трохи подал╕ видн╕лися сл╕ди давнього табору. Я об╕йшов це м╕сце, пот╕м виперся на пагорб.
О! Зв╕дси такий вид в╕дкрився, в мене аж дух захопило.
Уяв╕ть, що позаду вас розтягнувся звичайний л╕с, правда сьогодн╕ чар╕вно осяяний яскравим сонячним св╕тлом. Така соб╕ корона над кроною. Сл╕пуча корона.
В обличчя дмуха╓ в╕терець, сп╕вають птахи. Отже ц╕лком знайома при╓мна оку картина.
╤ ось поверта╓шся та раптом бачиш зовс╕м ╕нший св╕т: попереду, куди хвата╓ погляду, л╕воруч, праворуч, вгору, донизу - навкруги розкинулося астральне море, яке та╓мниче гра╓, миготить, перелива╓ться незвичайними фарбами. В ньому спалаху╓ тьмяним св╕тлом як╕сь "з╕рочки", пливуть "хмарки", вертяться невагом╕ "кульки"...
Н╕, астральне море я вже бачив та не раз. Нав╕ть плив по ньому, коли корабл╕ прямували сюди, в Св╕тол╕сся. Проте та картина, яка зараз в╕дкрилася мен╕, вражала раптовим переходом в╕д звичайного св╕ту до невимовного н╕якими словами. Ось тоб╕ блакитне небо, травичка, пагорби... ╤ тут же все це р╕зко зак╕нчу╓ться, перетворюючись на пурпуровий туман.
Св╕т, розд╕лений навп╕л. Дв╕ зовс╕м р╕зн╕ частини, не схож╕ одна на одну. ╤ ти отак зачаровано сто╖ш на меж╕, дивишся на все це та в╕дчува╓ш, як всередин╕ щось бурлить, як лоскоче в живот╕...
Л╕совики з'явилися, наче н╕зв╕дки. Я т╕льки встиг побачити, як серед кущ╕в винирнули потворн╕ голови. Пот╕м сердитий крик, туп╕т н╕г, виття.
Нападник╕в було тро╓. Вони неслися на мене кр╕зь зарост╕, абсолютно дико щось вигукуючи, закочуючи оч╕ та висуваючи назовн╕ св╕й потворний язик. ╥х супроводжувала зграйка молодих вовченят.
Л╕совики махали палицями, продовжували горланити, стр╕мко наближаючись до мене.
-Н╕хазове плем'я! - вирвалось само собою. Вже й забулося про астральне море, про меж╕ св╕т╕в, про чар╕вн╕ кра╓види.
Зда╓ться, те не погоня. Дуже на це спод╕ваюсь. Скор╕ш л╕совики випадково натрапили на мо╖ сл╕ди.
Я розвернувся, зайняв характерну позу, демонструючи готовн╕сть до б╕йки. ╤ тут же пом╕тив у одного з нападник╕в дивну зброю. Якась довжезна вигнута палка... Довол╕ дивно вигнута... Збоку - наче недороблена парод╕я на сокиру. Але б╕льше за те мене непоко╖в матер╕ал ц╕╓╖ р╕чч╕. Вона була зал╕зна...
Л╕совик загрозливо нею замахав, чим самим притягнув усю увагу до себе. Таку дивну пом╕сь палиц╕ й сокири мен╕ ще не доводилось бачити.
Взагал╕, що до збро╖ м╕сцевого народцю, то вони здеб╕льшого носили при соб╕ коротенький н╕ж ╕з широким лезом, спис та дерев'яну палицю ╕з плоским трохи загнутим к╕нцем. Як що до мене, оця крива палиця довол╕ незручна р╕ч, й треба мати достатн╕й досв╕д волод╕ння под╕бною збро╓ю.
-Оу! - прокричав я у в╕дпов╕дь, демонструючи, що в руках ан╕чого не тримаю. - Спок╕йн╕ше, доброд╕╖! Спок╕йн╕ше!
Л╕совики наблизились, продовжуючи м╕ж голосно перегукатися та показувати мен╕ язика. Я поки ще не став хапатися за меч╕ чи лук, але дав зрозум╕ти, що в будь-яку секунду готовий до в╕дс╕ч╕. Напевно, це й примусило дикун╕в зупинитися.