-Прямо так? - здивувався я.
-Тебе це диву╓? - посм╕хнувся Сот╕. - М╕ж ╕ншим, ви тому ╕ взяли нас в Л╕гу, що ми знали про астральн╕ мандр╕вки. А вс╕ ц╕ гаряч╕ розпов╕д╕ про ун╕ю трьох народ╕в, про р╕вн╕ можливост╕ для вс╕х, будь то ельф, людина чи г╕берл╕нг, та таке ╕нше, що солодше меду, насправд╕ не варт╕ й тухлого курячого яйця!
-Мен╕ зда╓ться, це переб╕льшення.
-Можливо ╕ так, - неохоче погодився г╕берл╕нг. В╕н протягнув мен╕ коржик з рибою. - Але все-таки п╕сля того випадку, ми стали обережними... Та ╕ взагал╕, бажання бути самост╕йними та незалежними в╕д вас, н╕куди не зникло. Наша Рада громад наполяга╓ на пошуках Батьк╕вщини. Це прямий шлях до свободи. Розум╕╓ш?
-Розум╕ю, - кивнув я. - Свободу н╕яким медяником не зам╕ниш... ╤ ще я розум╕ю, що ╕деали Л╕ги давно протухли, як несв╕жа риба.
-Тут ти ц╕лком ма╓ш рац╕ю! Але вс╕ ми без виключення сам╕ винн╕ у власних гр╕хах, ╕ тому нема чого на когось нар╕кати. Помилки породжують лише помилки... Зна╓ш, - сумним голосом промовив г╕берл╕нг, - у мене колись було дв╕ сестри. ╤ загинули вони через дурну примху одного сотника. До реч╕, людини. Пам'ятаю, як на зауваження, мовляв, що п╕д час штурму Павучого схилу на Свят╕й Земл╕, загинуло дв╕ третини ре╓стровик╕в. А з них половина - це г╕берл╕нги. ╤ та червонопика сволота в╕дпов╕да╓, що, мовляв, наш народ занадто добре розмножу╓ться. Тому, каже ви в╕дновите свою чисельн╕сть... У мене тод╕ перед очима наче якась б╕ла пелена з'явилася... Вбити я його не встиг, бо товариш╕ в╕дтягнули... Пот╕м був суд... Ех!
╤ це "ех" було таким пронизливим, зо в мене мороз проб╕г по шк╕р╕. Я завмер, так ╕ не дожувавши коржа, втупившись в г╕берл╕нга, котрий розгублено дивився кудись в землю, та нервово шаркав ногою.
-Гаразд! - голосно промовив Сот╕. - Щось я втомився сьогодн╕. П╕ду спати.
В╕н кинув ще одну порц╕ю дров та поплентався до хатинки.
У мене на душ╕ щось недобре заскреблось. Я дивився на маленьку ф╕гуру г╕берл╕нга, намагаючись зрозум╕ти, що трапилось... що не так...
Ветеран... воював за Л╕гу... а вона його не прийняла... Або в╕н ╖╖... Скор╕ш, в╕н ╖╖... та ╕ вс╕ його одноплем╕нники стороняться Л╕ги... Вс╕ ╖хн╕ думки, вс╕ ╖хн╕ спод╕вання лише про втрачену Батьк╕вщину... Свобода та незалежн╕сть - ось що ╖м треба. А вся ця метушня ╕з Л╕гою, особливо з кан╕йцями, лише тимчасовий етап.
Сот╕ ма╓ рац╕ю... та й водянки також... Ми, люди, дуже дивн╕ ╕стоти. Можемо, под╕бно соснов╕й смол╕, затягувати в себе вс╕х, кого зловимо. Можемо бути тим "кле╓м", що з'╓дну╓ во╓дино нав╕ть те, що, здавалося, ╕ не з'╓дну╓ться... А ╕нод╕ можемо бути й причиною розриву найб╕льш дружн╕х в╕дносин, як╕ легко переходять у в╕йну... в руйнування... в смерть...
Я до╖в залишки коржа, пот╕м знайшов соб╕ сухе м╕сце, кинув п╕д голову с╕дло й прил╕г.
В неб╕ тихо переморгувались ср╕бляст╕ точки з╕рок. Провалюючись в сон, я раптом згадав Бернара, якого хвилювало, де все ж знаходяться ц╕ сам╕ з╕рки. От же часом дивн╕ бувають у нього думки... дивн╕... дивн╕...
10
...У рот╕ був такий присмак, немов там миш╕ насрали. Голова була важкою, як кам╕нь. Все через вчорашню медуху, хай вона скисне!
Я п╕днявся та попрямував до озера. Роздягнувся, заскочив у воду. Ну тоб╕ справжн╓ парне молоко! Я занурився ╕з головою, розслабився, намагаючись прийти в себе.
О, Сарне! Як же бува╓ здорово просто поплавати.
В╕дкрив оч╕, але кр╕зь воду мало чого зм╕г побачити. ╤ тут наче щось перемкнулося...
Ядовито-зелене св╕тло... аж виклика╓ в╕дразу... щось гудить десь на задньому план╕... наче за спиною, чи за ст╕ною... Зда╓ться, я у вод╕... або ще в як╕йсь р╕дин╕... Буц╕мто кр╕зь якусь пелену чуються голоси... Але це не просто пуста розмова... Зовс╕м н╕! Зда╓ться, хтось команду╓, в╕дда╓ ч╕тк╕ накази... проте я не можу зрозум╕ти ан╕ слова...
-Кам╕-╕-╕... йовкхаан...
Що це? Хтось тисне на груди... Я не можу поворухнути ан╕ рукою, ан╕ ногою...
-Кам╕! - знову команду╓ чийсь тр╕скучий голос. ╤ вже б╕льш ч╕тк╕ше. - Адх╕к!.. Драйган ка д╕л л╓ ло!
"Драйган"? Зда╓ться, почулося саме це... тобто... тобто... тобто "дракон"... Дракон? - мене наче кинули в бочку ╕з льодяною водою! - Псяче хутро! Та невже мене хтось схопив? Що в╕н, чи вони, роблять? Чому мене так пече в грудях? - думки перелякано притислися по куточках св╕домост╕. А в наступну мить я винирнув ╕з води...
В╕ддихався, озирнувся. Та н╕, н╕якого зеленого св╕тла... Б╕ле озеро... берег... хатинка г╕берл╕нга...
Фух! Оце мене щось т╕пнуло! Треба поменше гор╕лки жерти! - ╕ я рушив назад, до берега.
К╕лька хвилин плавання привели мене до в╕дносного ладу. Марення швидко розв╕ялося. Голова вже не задавалась важкою. Та ╕ взагал╕ настр╕й нав╕ть п╕дбадьорився.
-Полегшало? - почувся веселий голос Сот╕.
В╕н стояв на помост╕ та возився з човном. Г╕берл╕нг виглядав так, н╕би вчора зовс╕м ╕ не пив.
-Ти куди вже зрання? - запитав я, вибираючись на берег.
-У рибалки одна потреба, - посм╕хнувся Сот╕. - Це риба! А ти б л╕пше в баньку сходив, н╕ж тут плескався.
-╤ де ж тут баньку знайти?
-Якщо п╕деш дал╕ уздовж озера, то версти за дв╕ до не╖ й д╕йдеш. Там ╓ добрий ма╓ток, який належить м╕ськ╕й управ╕. Можна домовитися ╕з наглядачем, а краще ╕з банщиком, та попаритися, - г╕берл╕нг чомусь хитрувато п╕дморгнув та пол╕з у човен.
Я отряхнувся, пот╕м прил╕г на трав╕ й деякий час н╕жився в пром╕нцях вран╕шнього сонця, дивлячись, як Сот╕ гребе по озеру.
Отже, - м╕ркував м╕ж тим, - сьогодн╕ треба д╕статися до медовара, переговорити з ним, а к вечору повернутися до умовленого м╕сця зустр╕ч╕ з Першосв╕том.
Тому не став звол╕кати, нашвидкуруч посн╕дав, напо╖в коня, запряг його ╕ не посп╕шаючи рушив у дорогу. Об'╖хавши др╕бн╕ озерця, затягнут╕ бл╕до-зелено╖ пл╕вкою якихось смердючих водоростей, я д╕стався березняку, а зв╕дти вибрався на ледь пом╕тну стежку, що йшла хвилястою зм╕╓ю в напрямку п╕вн╕чного заходу. Поява на деревах ранн╕х жовтуватих листочк╕в характерно вказувала про наближення осен╕. Мабуть ще якихось пару тижн╕в ╕ почнуться част╕ др╕бн╕ дощики. Вечори та ранки похолодн╕шають.... Може вже попруть гриби...
Раптом запахло супом... ╕ саме грибним... духмяним... наваристим... А ще потягнуло св╕жою вип╕чкою...
Думки тут же в╕дкотились до За╖.
Ранок... т╕льки-т╕льки почало св╕тати... затишна к╕мнатка... св╕жа пост╕ль... Я бачу як тихенько по ст╕н╕ крадеться пром╕нчик сонця... В╕н насиченого пивного кольору...
Я в╕дв╕в в╕д нього оч╕, уперся поглядом в оголене ж╕ноче плечико... У За╖ незвичайно н╕жна, бархатна шк╕ра... Торка╓шся ╖╖ пальцем ╕ бо╖шся залишити подряпину... або синець... А в мене така загруб╕ла долонь... ╕ к╕нчики пальц╕в шершав╕ та м╕сцями поколот╕...
Я притиснувся до За╖, в╕дчуваючи жар ╖╖ тенд╕тного ж╕ночого т╕ла... а ще - дике бажання... сл╕пуче дике бажання... Нав╕ть тому здавлено загарчав...
К╕нь перелякано брикнувся, почувши м╕й рик.
От, Н╕хаз тебе крути! - мовчки вилаявся я. Щось занадто розмр╕явся.
-Цить! - гаркнув коняц╕ та пришпорив його, тим самим прискорюючи б╕г.
М╕сце бер╕з потроху зайняли могутн╕ сосни й пухнаст╕ смереки. Вони явно потрапили сюди з с╕в╓р╕йсько╖ тайги. Зелений трав'яний килимок також зм╕нився на висок╕ стебла борщ╕вника та кропиви. Стежка к╕лька раз╕в вильнула ╕ вивела мене до старого кам'яного тину. Вглибин╕ чимало╖ галявини на крутому пагорб╕ проглядалась величезна дерев'яна садиба. З виду - гарненька, двохповерхова.
Трохи дал╕ не╖, майже б╕ля озера, стояла старенька рублена хатинка, поряд ╕з якою лежали березов╕ пол╕нця. Зда╓ться, це ╕ ╓ та сама банька.
На подв╕р'╖ видн╕лися люди - ╕ ж╕нки, ╕ чолов╕ки. Кожен з них був чимось зайнятий, але побачивши, як у в╕дкрит╕ ворота в'╖жджа╓ якийсь незнайомець, вони раптом зупинилися та втупились в мене.