Можливо, це взагалі була якась чужа жінка, наприклад, мамина улюблена кіноакторка, популярна в ті роки. А можливо, ця світлина взагалі потрапила до нас випадково, але вона відразу поставила все на свої місця, і тепер я спокійно могла відвідувати материну могилу, ніби могилу цілковито чужої мені людини, як воно, зрештою, і було, якщо розібратися. Тепер я не уявляла собі більше цієї сцени з кінчиками пальців обох ніг, які не дістають до підлоги, неприродно напружені, ніби намагаються дотягнутися до стоптаних хатніх капців унизу.
Відтоді ми жили з бабцею вдвох, бо дідусь помер ще раніше, несподівано, від сильнішого, ніж завжди, нападу цукрового діабету. Його поклали до лікарні, до найкращої в місті лікарні, у діда завжди все було найкращим: він умів це все якось облаштувати. І найкращий у місті лікар, який був дідовим найближчим другом, діагностував інфаркт. Те, що діагноз був помилковим, з’ясувалось уже потім, бо ліки, які вкололи дідусеві проти інфаркту, були смертельними для діабетика. Усі знайомі радили бабці скористатися чоловіковими зв’язками і влаштувати скандал, але бабця лише написала до своїх фронтових подруг, і вони приїхали на похорон. Приходив і лікар, світило нашого містечка і дідів друг, відтоді він перестав бути світилом, так і не зміг пробачити собі тої помилки, і щось у ньому зламалося. Кажуть, він потроху спився, але точно я цього не знаю, бо більше він до нас не заходив.
Бабциних подруг я пам’ятаю дуже добре: всі вони були схожі між собою, як сестри. Можливо, через сивину або впевнену в собі поставу, військову виправку чи звичку курити цигарки без фільтру. Вони листувалися до останнього й померли в один рік, навесні, відразу після закінчення епідемії грипу. Хоча грипом того року не хворіли.
Тієї осені якось дивно поводили себе клени, залишаючи листя зеленим майже до перших заморозків, а дубові жолуді, що падали на землю, міцно тримали при собі ребристі шапочки — мені не вдалося зняти її з жодного. Та найгірше, мабуть, було з каштанами: мені здається, що саме того року я помітила на каштановому листі перші ознаки дивного захворювання, яке тепер зробило їх такими потворними і через яке вони незабаром зникнуть зовсім. Каштанове листя тоді ще не скручувалося на самому початку літа в чорні згортки, вкриті дрібними пухирцями. Це листя було ще цілком звичайним на перший погляд, тільки дуже повільно жовтіло та червоніло, а ще занадто плавно опускалося на бруківку, завжди ребристим боком донизу. Я навіть не знаю, що такого підозрілого було тоді на дотик у каштановому листі, але воно було, я точно пам’ятаю. І вистачало взяти в руки будь-який листок, як відразу відчувалося, що цього року все якось не так.
Саме тоді в нашому із бабцею помешканні завелася миша. Ми жили в елітному будинку в центрі міста, у великій п’ятикімнатній квартирі, гарній і зручній, тільки трохи запущеній від часу смерті дідуся внаслідок постійного безгрошів’я, яке відтоді нас переслідувало. Миша була явно не сама і значно хитріша, ніж ми собі це уявляли на початку, знаючи про мишей виключно з розповідей знайомих і передач по телевізору. Миша постійно добиралася до ліків, але надгризання таблеток від застуди, заспокійливих і навіть проносних чомусь зовсім їй не шкодило. Принаймні про це не свідчили жодні сліди. Хоча, можливо, це була не одна миша, а ціла купа якихось приблудних мишей, які час від часу забрідали до нас, наїдалися таблеток і відповзали помирати десь на сторону. Така собі суїцидальна група. Ця теорія підтвердилась і тоді, коли ми спробували вивести мишу, чи то мишей, і почали ставити полапки найпростішої і найгуманнішої конструкції, які не вбивали, а лише зачиняли всередині. Щоранку бабця виносила мишей у двір, до смітника, або викидала з балкону на травник, сподіваючись, що жертва не знайде чи не захоче шукати дороги назад. Але, мабуть, теорія її не справдилася, або ж миші розплодилися, бо протягом місяця ми нарахували одинадцять зловлених і відпущених мишей. Дванадцяту бабця, пересилюючи себе, втопила в унітазі. І після цього миші зникли. Або ж перестали залишати по собі сліди, що для мишей загалом не характерно.
Саме тієї осені я почала частіше повертатися в думках до розмови з батьком. Після того як не стало мами, ми з ним рідко бачилися, а ще рідше розмовляли. Тобто я не маю на увазі розмов про мої шкільні оцінки чи обговорення планів на літні канікули. Ми досить регулярно обмінювалися інформацією. Я завжди знала, з ким і де зараз батько живе, над чим працює і куди їздить. Але ми ніколи не обговорювали того, чому батько розлучився з черговою дружиною чи пішов від чергової коханки. (Не знаю, чи так було насправді, але в моїй пам’яті не зафіксувалося жодного випадку, коли б хтось покинув батька: він завжди розповідав тільки про те, що сам від когось пішов.) Як не обговорювали й того, чому я не виходжу заміж за хлопця, із яким зустрічаюся, чи чому ні з ким не зустрічаюся довше ніж півроку. Батько вже давно не жив у нашому містечку і вже зовсім давно не жив із тою жінкою, через яку пішов колись від мами. З певного моменту він взагалі жив сам, займався літературною працею, а на життя заробляв писанням сценаріїв до телесеріалів.