Під час літніх канікул у парламенті Непотріб приїздив до нас у гості, він казав, що депутати — як діти, тому їм потрібно дуже багато відпочинку. Аби показати, що це канікули, він натягав гарного солом’яного капелюха та весь день ходив із голим торсом, і це видовище вражало, з огляду на розмір його живота та кількість волосся, що там росла. Він подовгу сидів на терасі, роздивлявся краєвиди, їв і пив фрукти. Коли вечоріло, він кричав ім’я своєї подружки, що звучало по всій долині: «Кайпіровська а-а а-а-а а-а!». Він казав, що можна буде вважати, що життя вдалося, коли йому вдасться помістити та втримати на животі тарілку та виделку з ножем, саме тому він весь час їв і пив, він справді з усіх сил намагався зробити так, аби життя вдалося. Коли Непотріб щойно приїздив, то на сонці ставав іще червонішим, ніж зазвичай, а тато казав, що це «виходило за рамки», я ж вважав, що такий яскравий червоний колір і не міг поміститися в рамках, наприклад, у рамках палітри червоних відтінків, але згодом, поки минав час депутатських канікул, член Сенату ставав цілковито коричневим. Коли він спав, я обожнював дивитися, як пітніє його живіт, там виникали малесенькі річечки, що текли між волосинами та впадали в пупок. Разом із Непотребом ми чудово гралися в «слинявчик». Він придумав цю гру спеціально для мене. Я сідав перед ним, ми широко відкривали роти та кидали один одному в рота оливки з анчоусами чи солоний мигдаль. Цілитися треба було добре, тому що від анчоусів і солі в очах пече. Гра тривала довго, тому в кінці ми були геть забрьохані їжею та слиною — справді бракувало хіба що слинявчика.
Коли тато просив, Непотріб супроводжував у гори маму та мене. Все завжди починалося однаково, спершу він нас випереджав, ішов далеко попереду, ще й казав, що звик до такого, він усе це пам’ятав ще з часів армії, але згодом ми його наздоганяли — напевно, армійські спогади поволі його полишали — а ще трохи часу потому ми залишали його далеко позаду, думаю, в нього просто більше не залишалося спогадів, і він весь пітнів. Тож ми залишали його на камені, а самі йшли їсти дику спаржу, плоди опунції, рвали чебрець, розмарин, кедрові горішки. Все це ми забирали вже дорогою донизу, коли вони повністю висохнуть. Траплялося, що він бував серйозним, наприклад, коли давав мені поради щодо майбутнього життя. Була поміж них одна, яка на мене особливо вплинула, бо «била просто в яблучко здорового глузду», як він казав, аби підкреслити її логічність і важливість.
— Малий, в житті є всього два типи людей, яких треба будь-якою ціною уникати. Це вегетаріанці та професійні велосипедисти. Перших треба уникати через те, що людина, котра відмовляється від антрекота, точно в попередньому житті була канібалом. А других через те, що люди із супозиторієм на голові, котрі свої булки намагаються засунути в колготки яскравих кольорів, аби в такому вигляді кататися на велосипеді, точно не при тямі. Тому, якщо колись ти зустрінеш велосипедиста-вегетаріанця, то, малюче, послухай моєї поради, з усіх сил його відштовхни, аби трохи виграти часу, та біжи дуже довго та дуже швидко!
Я дуже був йому вдячний за філософські поради.
— Найбільш небезпечними ворогами є ті, про кого ти б такого ніколи не запідозрив! — заявив він, розмірковуючи.
Можливо, він був готовий врятувати мені життя, і бодай через це я думав, що варто бути вдареним просто в яблучко здорового глузду.
На день народження мами, поки мій батько та Непотріб рано-вранці на човні вирушали готувати феєрверк на озері, ми й собі йшли робити покупки — пляшки, шинку, паелью, цілих каракатиць — круглих, ніби браслети, свічки, морозиво, тістечка і ще пляшки. Після повернення мама просила розповідати їй всілякі неймовірні історії, поки вона вибирала доречний одяг для вечірки з нагоди свого дня народження. Щоразу це тривало протягом годин, вона приміряла речі, запитувала, що я про них думаю, мені завжди все подобалося, потім питала поради в дзеркала, за яким і залишалося останнє слово, тому що, як вона казала:
— Дзеркало більш об’єктивне, воно судить правдиво, хоч іноді жорстоко, але без зайвих емоцій.
Тож вона знову перевдягалася, крутилася в одязі, танцювала в білизні, вирішувала, що все вже досконало, але не зовсім, і все починалося знову, вона приміряла той самий одяг, але вже в іншому порядку. З озера лунав різкий звук приготувань, сміху, вигуків, іноді крику: