Ми теж багато, хоча й невесело, реготали. Якось під час вечері один із гостей весь час повторював «трусами своїми клянусь» щоразу, коли щось стверджував, і ми побачили, як Мама підвелася, припідняла спідницю, почала спускати труси, поки зовсім їх не зняла, а потім кинула ними в обличчя того, хто так любив битися об заклад, труси зависли в нього просто на носі. Вони без звуку пролетіли над столом та приземлилися точнісінько на носа. І це сталося просто під час вечері. На якусь мить запала мовчанка, згодом котрась із пань вигукнула:
— Та вона ж втрачає голову!
У відповідь на це матір одним махом допила свій келих і сказала:
— Ні, мадам, голови я не втратила. Якщо я щось і втратила, то це мої труси!
Від біди нас врятував Непотріб. Він почав дуже голосно сміятися, за ним почали сміятися всі за столом, так початок драми перетворився на анекдот про летючі труси. Якби Непотріб не засміявся, ніхто би не засміявся, це точно. Як і всі, Тато сміявся аж до сліз, але ховав обличчя.
А ще якось вранці, коли я вже снідав у той час, коли мої батьки ще й не лягали, поки котрісь із танцюристів ще буянили у вітальні, видаючи смішні звуки, поки Непотріб спав на кухонному столі носом у розчавленій в попільничці сигарі, поки Мадемуазель Надмірність обходила спальні, аби розбудити утікачів з вечірки, я побачив, що матір голою вийшла з ванни, на ній були тільки туфлі на шпильках. Її тіло вкривав тільки дим сигарети — та й то не все тіло, а лиш обличчя. Вона шукала ключі на тумбі біля вхідних дверей, дуже невимушеним тоном оголосивши батькові, що йде купити устриць і холодного мускаде для гостей.
— Але чимось прикрийтеся, Ельзо, ви ж застудитесь, — сказав він, стривожено посміхнувшись.
— Ви маєте рацію, Жорже, що б я без вас робила! Я люблю вас, знаєте? — відповіла вона, а потім зняла з вішака хутряну шапку. Так само невимушено.
Далі вона пішла, протяг голосно зачинив за нею двері. Разом із батьком ми дивилися з балкона, як по-імператорськи статечно вона йде, високо піднявши підборіддя та не звертаючи уваги на погляди, приборкуючи тротуар, ось вона викинула недопалок, клацнувши при цьому пальцями, та старанно витерла ноги перед тим, як зайти в крамницю продавця риби. Поки вона була в крамниці, батько із запізненням їй відповів, він сказав це пошепки, погляд його поблякнув:
— Я чудово знаю, що ви мене любите, але що я маю робити з цією божевільною любов’ю? Що я маю робити з цією божевільною любов’ю?
Мама вийшла з крамниці, усміхаючись нам, ніби почула сказане, в руці вона тримала тарелю устриць, а другою рукою тулила до грудей дві пляшки, тоді батько зітхнув:
— Яке диво… Я не можу себе його позбавити… Точно ні… Це божевілля — і моє також.
Іноді вона поринала в безумні справи з дивовижним ентузіазмом. Згодом ентузіазм вичерпувався, як і ті справи, після них залишалися тільки сюрпризи. Коли вона почала писати роман, то замовила цілі коробки олівців і паперу, а також енциклопедію, письмовий стіл і лампу. Вона ставила стіл по черзі біля кожного з вікон — для натхнення, а також біля стіни — для концентрації. Але вже коли вона всідалася, то не мала ні концентрації, ані натхнення, вона гнівалася, підкидала аркуші паперу, ламала олівці, била долонями по поверхні столу, вимикала світло. Її роман закінчився швидше, ніж було нашкрябано початок фрази на тій тонні паперу. Потім вона вирішила перефарбувати стіни в квартирі, аби підняти її вартість у очах майбутніх покупців. Вона без кінця купувала нові банки з фарбою. А також пензлики, валики, розчинник, драбину, скотч і рулони прозорої плівки, аби накрити паркет, меблі та все, що внизу. Спершу накрила поліетиленом усю квартиру та невеликими мазками на кожній зі стін спробувала всі кольори, але потім покинула справу зі словами, що все це не має сенсу, бо й так уже все втрачено, а квартиру й так продадуть — з пофарбованими стінами чи без. Цілими тижнями наша квартира нагадувала величезний холодильник — порожній і холодний. Щоразу Тато намагався її переконати, але вона все робила так невимушено, дивилася та не бачила, в чому проблема, тож він її облишав і безсило спостерігав, як його дружина втрачає розум із цими безплідними ідеями. Проблема полягала в тому, що вона таки втратила голову. Звичайно, зовні цього було не видно — голова залишилася на плечах, але не ясно, де ділося все інше. Голос мого батька перестав бути для неї достатньо заспокійливим.