— З вами якось невесело, — пробурчала вона, погодившись піти разом із нами.
Коли ми прийшли, вона одразу сказала, побачивши стривожене обличчя лікаря:
— Ну що ж, бідолашний мій старий, не знаю навіть, хто з нас двох краще себе почуває, але якщо вам не шкода втратити пообідній час, підіть до когось! От самі скажіть, якщо цілий день навідувати психічно хворих, то й сам починаєш бути, як вони! Навіть ваш халат має не надто здоровий вигляд.
Після цієї ремарки батько усміхнувся, а лікар — ні, дивлячись на мою матір, котра відвертала від нього голову, він попросив, аби його з нею залишили сам на сам. Розмова тривала три години, весь цей час люлька мого батька диміла, а ми ходили перед великим депресивним будинком. Батько казав:
— Ти побачиш, цей кошмар закінчиться, все владнається, вона повернеться до тями, а ми повернемося до нашого життя! У неї досі таке добре почуття гумору, думаю, що такі дотепні люди не бувають аж геть пропащими!
Я чув, як він це повторює, тому й сам, як і мій батько, в це повірив, тому, коли лікар викликав його для розмови наодинці, батько пішов, мені підморгнувши. Підморгування означало, що кошмар скоро закінчиться.
В лікаря a priori такої думки не виникало, тому, коли батько вийшов з його кабінету, в нього було таке обличчя, що я одразу зрозумів — підморгування виявилося мимовільною брехнею.
— Вони залишать маму тут на деякий час, аби за нею глядіти, так буде простіше. І коли вона вийде, то буде вже зовсім здоровою. За декілька днів — і все, тож у нас буде трохи часу, аби до її повернення привести до ладу вітальню. Колір стін можеш обрати сам, от побачиш, ми добряче повеселимось! — заявив він, хоча його сумні ніжні очі говорили, що насправді ні.
Аби бути зі мною добрим, мій батько також умів прибріхувати по ділу і ні.
6
Лікарі нам пояснили, що її треба захистити від самої себе, захистивши таким чином усіх інших. Тато сказав, що тільки лікарі, що спеціалізуються на голові, можуть виголошувати подібні фрази. Мама облаштувалася на третьому поверсі клініки, де були всі, в кого голова поїхала, тобто переїхала. В багатьох пацієнтів переїзд був у розпалі, розум їх покидав, тому вони терпляче їли ліки та чекали, поки він сам піде і в голові стане чисто та порожньо. В коридорах було багато людей, які були нормальними та наповненими на вигляд, але всередині насправді були вже порожніми. Третій поверх нагадував величезну залу очікування перед четвертим поверхом, куди відправляли тих, хто був уже зовсім без голови. На цьому поверсі пацієнти були найбільш потішними. Для них переїзд уже закінчився, від ліків усе минулося, в них залишалися тільки безумство та вітер у голові. Коли Тато хотів залишитися з Мамою на самоті та потанцювати повільний танець або взятися за щось таке, що дітей не стосується, я полюбляв ходити на прогулянку тим верхнім поверхом.
Нагорі був Свен, мій голландський друг, який десятком мов говорив одну й ту саму фразу. У Свена була чудова голова, він був розумний, але в нього був дивний передній зуб, через який він весь час плювався, щоразу той зуб ніби збирався випасти. Свен у минулому житті був інженером, саме тому він записував просто тонни статистики в свій учнівський зошит. Він захоплювався багатьма дуже важливими речами. Наприклад, записував результати матчів з поло протягом багатьох років, у нього можна було будь-що запитати, тоді він рився в своєму зошиті та дивовижним чином знаходив там результати, нашкрябані в куточку аркуша, це вражало. Також він цікавився життям Пап Римських, із ними було так само, він записував їхнє громадянство, дати народження, тривалість правління… Свен був просто невичерпним джерелом знань. Ліки забули вивезти з його голови цю наповнену по вінця частину. Але було ще щось таке, що Свен любив найбільше на світі — французький шансон. Він завжди гуляв із причепленим на пояс плеєром і навушниками на шиї, справжній тобі музичний автомат. Коли він співав, я відходив подалі, бо боявся, що його зуб таки випаде та полетить мені в обличчя. Він співав добре та голосно, вкладав у пісню всю душу, від щастя заливаючи її слиною. Якось він навіть заспівав Клода Франсуа, оту його пісню про молоток, і так я зрозумів, чому Тато перетворив його портрет на мішень для дротиків, було справді геть не людяно співати такі пісні. Якби в мене був молоток, то я би розбив плеєр Свена, аби він припинив співати цю жахливу пісеньку. А так я дуже любив його пісні, тому ніколи не залишався послухати, як він співає, особливо якщо при цьому він розкидав руки, як літачок, і від цього хотілося разом із ним відірватися від землі. Але Свенові було веселіше, коли він був сам, а не в компанії лікарів і медсестер.