На що Тато відповів, підійшовши, аби потиснути йому руку:
— Дякую, любий друже, пропоную вам оборудку — ви будете нею опікуватися, коли вона кричить, а я — коли сміється! Ви тут будете у виграші, бо кричить вона набагато частіше, ніж сміється!
Мама вибухнула сміхом, Тато і я — також, голомозий і собі засміявся, навіть голосніше за нас.
— Ну то йдіть собі, безумцю, повертайтеся за годинку, раптом я вирішу покричати! — кинула вона в бік лисого, котрий саме виходив з кімнати, тримаючись за боки.
А якось іншого разу вона зустріла нас у такій позі: голова похилена, руки звисають, рот розтулений. Тато впав на коліна та почав волати, аби покликали медсестру, але вже за мить матір встала на ноги та залилася дитячим сміхом. Цього разу її жарт тільки її одну і розсмішив, Тато ж направду весь зблід, я ж почав ридати, як немовля, нам такий жарт веселим зовсім не здався. Сам я так злякався, що аж розсердився. Сказав їй, що з дітьми так жартувати не можна. Вона кинулася мене цьомати на знак вибачення, а Тато зауважив, що мій гнів — цілком виправданий.
З часом Мама стала шефинею третього поверху. Вона всім заправляла з добрий настроєм, віддавала накази, роздавала почесті, вислуховувала скарги та маленькі жалі, в будь-який час давала поради. Їй це вдавалося так добре, що якось Тато приніс їй картонну корону та пиріг[4], але вона від них відмовилася та зі сміхом вигукнула:
— Я королева дурнів, то краще принесіть мені друшляка чи якусь лійку, бо в кожного — своє королівство, своя влада!
Через її палату проходили всі придворні, таким був ритуал. Поміж них були закохані чоловіки, котрі приносили їй свої малюнки, шоколад, вірші, букети з квітів, зірваних на клумбі в парку, іноді навіть із корінцями, а також ті, хто приходив просто подивитися, як вона говорить. Мамина палата перетворилася на мініатюрний музей і величезне звалище водночас, повсюди. Дехто перевдягався в костюм, перш ніж прийти до неї з візитом, і це було зворушливо, так казав Тато, котрий до божевільних зовсім не ревнував. Щойно ми заходили до палати, він плескав у долоні, від цього всі залицяльники розбігалися — одні опускали голову, інші просили вибачення.
— До зустрічі, мої крихітки! — казала їм Мама, махаючи рукою так, ніби проводжала поїзд.
Серед придворних були і жінки, їх було менше, зазвичай вони заходили на чай і послухати, що Мама розповідала про своє попереднє життя. Вони весь час вигукували то «ох», то «ах», широко розплющивши очі, тому що Мама цього заслуговувала.
Навіть медсестри про неї дбали; на відміну від інших пацієнтів, вона могла обирати, що буде їсти, а також могла вимикати світло, коли захоче, а ще їй дозволяли курити в палаті, але тільки за замкненими дверима. Через усе це могло здатися, що справи в неї ідуть усе краще, а також забувався інший переїзд, який саме відбувався.
Поїхала не тільки Мамина голова, переїжджала також наша квартира. Переїзд був майже таким самим неприємним, як і лікування. Потрібно було розкласти та розсортувати цілі століття спогадів у коробки, а щось і викинути на смітник. Тато знайшов іншу квартиру на тій самій вулиці, але набагато меншу, тому на смітник довелося віднести несподівано багато. Непотріб прийшов, аби нам допомогти, але, попри своє прізвисько, він не дуже надавався до того, аби щось викидати, іноді він навіть діставав якісь речі зі сміттєвих пакетів та починав нас умовляти:
— Хіба можна це викидати, воно ж іще згодиться!
Таким чином він псував те, що й так нам важко далося, це було неприємно, тому що речі доводилося по другому колу класти в пакети для сміття, тобто вдруге з ними прощатися. Ми не могли залишити всі ці речі, бо в квартирі не було для цього достатньо місця, навіть суто математично, як казав Тато, а він на цьому знався. Навіть я вже давно зрозумів, що вся вода з ванни не поміститься в пластикову пляшку. Це математика, але нашому депутату Сенату це не було очевидно.
З часу госпіталізації Мами Тато був дуже відважним, він весь час усміхався, проводив зі мною багато часу, грався, розмовляв, продовжував мене вчити, ми вивчали історію та мистецтво, а також іспанську — за допомогою старого магнітофона та касет, які буркотіли, коли крутилися. Він називав мене «сеньйором», а я його — «ґрінго», ми пробували пограти в кориду з нашою Мадемуазель, але нам так і не вдалося цього зробити, бо червоний рушник у її очах був чимось на кшталт хронометра, вона взагалі на нього не зважала. Спершу вона дивилася, потім нахиляла голову, округливши шию, а потім тікала в протилежний бік. З Мадемуазель вийшов поганий бик, але не можна було на неї за це сердитись, тут уже хто на що вчився. Як і планувалося, після ремонту вітальні, коли ми з Татом фарбували всі стіни, мені дозволили обрати будь-який колір, тому що квартиру і так щойно продали, тобто нам було байдуже на колір, ми ж тут більше не збиралися жити. Тож я вибрав колір гусячих какульок, зробити вибір мені допомогла Мадемуазель Надмірність. Ми насміялися, коли уявляли вираз обличчя нових власників, які побачать цю темну та депресивну вітальню.
4
Тут ідеться не просто про картонну корону як іграшку, а про традиційні атрибути французьких ритуалів 6 січня, на Богоявлення. В цей день шанують царів, які принесли дари новонародженому Христу. На це свято печуть традиційного пирога, в якому заховано квасолину. Пиріг ділять між усіма гостями, а той, кому дістанеться шматок із квасолиною, отримує титул «Короля» чи «Королеви», тому під час вечері може носити корону — наприклад, з картону.