— Що далі? Пригода продовжуватиметься, мій милий друже! Викрадення ще не закінчене. За декілька днів пошуки закінчаться нічим, і я сподіваюся, що ми поїдемо та заховаємось у нашому домі в Іспанії. Ви візьмете автомобіль в оренду, бо в таких умовах летіти літаком можливостей нема, будемо їхати об’їзними дорогами аж до кордону, далі можна буде прямувати з відкритим забралом аж до нашого будинку в горах та знову жити так, як жили раніше, отак усе просто, — сказала Мама, з зусиллям намагаючись встати, аби з нами цокнутися.
— О так, ви дійсно про все подумали! Я тепер запитую себе, чому вас поселили до тих божевільних, — відповів Тато, пригортаючи її до себе, аби обійняти.
Мені дуже хотілося спати, все через шампанське та емоції втечі, і я заснув просто на канапі, дивлячись, як батьки танцюють повільний танець.
Під час пошуків Мами та її викрадачів, між свідчень у поліції та заїздів у клініку, де треба було забрати її речі та показати наші сумні пики, ми заходили до неї в гості в огидний невеличкий готель, де жили повії, вони кричали та сміялися, іноді одночасно. Мама знімала там кімнату під вигаданим іменем.
— Ліберті Боджанґлз — не надто скромний псевдонім для особи, котру всюди шукають! — сказав Тато, на його щоки приклеїлася насмішкувата посмішка.
— Зовсім навпаки, Жорже, ви зовсім на цьому не знаєтеся! Немає нічого скромнішого за американське ім’я в готелі, де живуть лише повії. Ви що, такого не робили до нашої зустрічі? — відповіла вона, ледь похитуючи стегнами, на які поклала одну руку, а вказівний палець другої руки прикусила зубами.
— Ліберті, з вами кожен новий день — як нова зустріч, — відповів він, дістаючи з кишені купюри. Одну з них — з тризначним числом — він дав мені, щоб я пішов десь погуляв, а сам запитав у Мами:
— Скільки?
Вранці в день від’їду ми разом із Мамою чекали на Тата з орендованою машиною, розмовляючи про погоду та клієнтів із повіями, аж тут побачили, що він прибуває на величезній старій автівці, вона вся блищала, а на краю капота мала срібну статуетку богині, що стояла, закинувши свої крила назад. Він вийшов з авто, одягнутий був у сірий костюм, а на голові мав кашкет.
— Якщо міс Боджанґлз може завдати собі клопоту сісти в машину, — продекламував батько, намагаючись імітувати британський акцент, але зазнав у цій спробі цілковитої поразки. Одночасно з цим він не без шику відчинив передні дверцята і ледь вклонився.
— Але, Жорже, ви божевільний! Це ж зовсім не скромна непомітна машина! — вигукнула матір, опустивши на кінчик носа свої сонячні окуляри, геть як у голлівудської зірки, а потім поправила свій шарфик, справжня утікачка.
— Навпаки, міс Ліберті, ви взагалі на цьому не знаєтеся. Втеча має бути такою ж, як і брехня — чим вона помітніша, чим більша, тим легше в неї вірять! — відповів він, ледь піднявши кашкет і стукнувши підборами черевиків.
— Як скажете, Жорже, як скажете! Але мені так хотілося перетнути кордон, заховавшись у багажнику! Та це не має значення, можливо, ви й маєте рацію, так теж вийде смішно, — поступилася вона, помахавши рукою у відповідь на свист і оплески захоплених повій, які оточили лімузин.
Вже в машині Тато кинув мені дитячий костюм морячка, аби я перевдягнувся, там ще була сміховинна шапочка з помпоном. Спершу, коли я відмовився, він сказав, що саме так одягаються багаті американські діти, і він також перевдягнеться, і якщо я не підіграю, то нас точно зловлять. Тож я одягнув свій костюм, батьків він дуже насмішив; Тато не міг стримати сміху, коли бачив мене в дзеркало заднього виду, а Мама захоплено щипала мене за помпон:
— Таке вже непередбачуване життя. Вчора — гангстер, сьогодні — військовий на флоті! Не треба робити таке обличчя, дитино, подумайте краще про колишніх однокласників. Запевняю, що вони хотіли б опинитися на вашому місці, тобто сидіти в лімузині з шофером у товаристві американської зірки!
Ми виїхали на трасу, що вела на південь, бо Тато сказав, що з таким прикриттям, як у нас, не треба ховатися на об’їзних дорогах.
Зненацька нам сигналили, обганяючи, всі вантажівки, всі машини взагалі, люди махали руками, діти на задніх сидіннях приклеювалися до віконного скла. Повз нас проїхало навіть три поліцейські машини, поліціанти з нами теж привіталися, піднявши великий палець догори. Тато справді був королем цієї втечі, подумав я. Він мав рацію — чим більша брехня, тим легше вірять. Мама курила та пила шампанське, вітала автомобілістів, які проїжджали повз, такими словами: