Ми вийшли з готелю (де Тато голосно кашляв, дивлячись, як Мама оплачує рахунок) і під дощем виїхали на пряму безкінечну дорогу, по обидва боки якої росли сосни. Після вчорашнього Мама облишила свій статус американської зірки, бо щоразу, як нас випереджала якась машина, вона стогнала, схопившись за голову. «Жорже, скажіть їм замовкнути, я вас прошу, кожен сигнал — то ніби удар молотком, підіть скажіть їм, що я ніщо та ніхто!» Але Тато тут нічого не міг зробити, тому він сильніше тиснув на газ, аби віддалитися від автомобілів, які були позаду, правда, тоді ми швидше наближалися до машин попереду, в цієї проблеми не було розв’язку, від чого Мама була в одному з тих душевних станів, у яких вона легко вибухала. Я розглядав, як за вікном марширують сосни, і зосереджено намагався ні про що не думати, що було не так уже й легко. Рухаючись вперед, ми мали віднайти наше попереднє життя, залишивши його позаду — таке було нелегко собі уявити. Після того, як ми виїхали з соснового лісу та почали підніматися на гору, весь час крутячись серпантином, я знову спробував зосередитись на тому, щоб не блювати, але й тут зазнав поразки. Маму, після того, як вона мене побачила, також знудило, тож блювотиння було повсюди. Коли ми доїхали до кордону, Мама та я були вже зелені та тремтіли на задньому сидінні, на передньому сидів Тато, він також посірів, майже як колір його костюма. Вікна були зачинені, аби нас не помітили, попри те, що в нас у салоні пахло сушеним оселедцем, хоч ми його навіть не їли. На щастя, не було ні поліцейських, ні охоронців, не було нікого, хто би нас перевіряв. Тато сказав, що все це через угоди когось-там про вільний ринок, і тому нас не діставали, але я так і не зрозумів, до чого тут взагалі ринок. Навіть водія іноді буває важко зрозуміти.
Ми облишили всі страхи вже після того, як подолали кордон і хмари, що причепилися до вершин французьких гір. Спускаючись до моря, ми наближалися до Іспанії, що чекала на нас разом із її яскравим сонцем, ми їхали поволі, широко повідчинявши вікна, аби вивітрився запах страху та сушеного оселедця, також ми повизбирували блювотиння за допомогою маминих рукавичок і попільнички.
«Аби замаскувати запахи моїх п'яних морячка та кінозірки, ми зупинилися біля Коста-Брава, аби назбирати розмарину та тим'яну на узбіччі. Поглядаючи на них, сидячи в тіні оливкового дерева, сміючись і розмовляючи, підставляючи біле обличчя сонцю, я сказав собі, що ніколи не жалкуватиму про те, що вчинив таку безумну річ. Така прекрасна картина не може бути плодом помилки, неправильного вибору, таке досконале світло не може спричинити жодних жалів. Ніколи».
Так писав мій батько в своєму таємному щоденнику, що його я знайшов згодом, уже потім.
8
Істерія, біполярний розлад, шизофренія — лікарі навісили на неї весь свій розумний вокабуляр, аби прив'язати її до божевільних. Також вони її прив'язали до будівлі, що викликала смуток, хімічно прив'язали її до тонни ліків, через її марення одним простим рецептом прив'язали її до кадуцея [6] . Вони прив'язали її подалі від нас, ближче до божевільних. Те, чого я так боявся, сталося, те, у що я навіть не хотів вірити, спало просто нам на голову, разом із цим прийшов вогонь і чорний дим, які вона запалила з власної волі, аби спалити свою зневіру. Це був зворотний відлік, але протягом щасливих днів я й забув усе пильнувати, і ось воно задзвонило, ніби нещасний поламаний будильник, ніби сигнал тривоги, від якого лускають барабанні перетинки, неясний шум, який нам говорить, що пора тікати вже тепер і що свято раптово закінчилося.
Проте з народженням нашого сина, просто під час пологів, разом із криками з Констанс, здається, вийшли й деякі риси її вибухового та зухвалого характеру. Я дивився, як вона шепоче привітальні слова на вушко нашому щойно сповитому малюку, і ці слова від матері були такими природними, що я цю банальність сприйняв як заспокійливу та прекрасну, ця нормальність мене заспокоїла. Поки наш син був малюком, її екстравагантність, здавалося, тривала, вона ніде не зникла, вона досі була спроможна і на розумні, і на пришелепкуваті дії, але вони були нестрашні та не мали справжніх наслідків. Згодом малюк став маленьким хлопчиком, який вчився триматися на ногах і щось белькотів, згодом його експерименти перетворилися на слова та кроки, це було маленьке створіння, що навчається та повторює за дорослими. Вона навчила його з усіма бути на «ви», бо вважала «тикання» найліпшим способом віддатися людям на поталу, вона сказала йому, що «ви» — це наче перший бар'єр для життєвої безпеки, а також знак поваги, що його треба виражати цілому людству. Тому наша дитина була з усіма на «ви» — з продавцями, гостями, з нашою панною з Нумідії, з сонцем, хмарами, речами та всіма елементами. Так само вона навчила його робити дамам реверанси та обсипати їх компліментами. Свої шанування на адресу дівчаток-одноліток вона навчила його виражати за допомогою цілування рук, що робило наші прогулянки містом у вулицях і парках дуже милими та позачасовими. Треба було бачити, як він виходить з пісочниці та чимчикує до дівчат, які здивовано дивилися, як їхні руки вкривають цілунками. Треба було бачити очі клієнток універмагів, що стежили за ним, забувши про список покупок, дивилися, як він шанобливо вклоняється в реверансі. Деякі матері озиралися на те, як він це робить, а потім повертали погляд на своїх синів, які сиділи у візку для покупок з роззявленим ротом, вкритим крихтами печива, і ніби запитували себе, чи це їхня дитина пропаща, а чи наш син — зіпсутий.
6
В Україні на аптеках часто можна побачити знак Панацеї — змію, що обвиває чашу. Тут символом лікарів постає кадуцей — палиця Асклепія, довкола якої обвивається змія.