Він вселяв безмежний захват у власну матір, вона так ним пишалася, що іноді робила казна-що, аби тільки його вразити. Все те, що діти роблять, аби повипендрюватися одне перед одним під час перерви, виклики, що вони одне одному кидають, досягнення, які показують, аби їх помітили інші — все це він міг робити з власною матір'ю. Вони змагалися, хто з них відважніший, хто оригінальніший. Аби посмішити одне одного, аби викликати захват одне одного, перетворювали нашу вітальню на будмайданчик, спортзал, майстерню, вони стрибали, палили, малювали, кричали, все бруднили та перетворювали власні дні на конденсат усього найбожевільнішого, що тільки можна було собі уявити. Він стояв перед нею руки в боки, дивився хвалькувато, казав:
— Я взагалі не впевнений, що вам це вдасться зробити, Мамо, це дуже небезпечно, ви ж самі знаєте, тому краще облиште, я і так уже виграв!
— Це вже точно ні, чуєте! Я ніколи не здамся! — відповідала вона, перш ніж востаннє стрибнути на канапу, з усієї сили відстрибнути від неї, пролетіти над столом у вітальні та приземлитися в крісло під звук оплесків і вигуків «браво!».
Він також набув захопливої пристрасті до Мадемуазель Надмірності, і був час, коли взагалі не давав їй спокою. Він всюди ходив за нею, наслідував рухи її шиї, намагався спати стоячи та дотримуватися її режиму харчування. Якось вночі ми знайшли їх на кухні, вони на двох поділили та з'їли банку сардин, передні та задні кінцівки топтались в олії. Також він намагався залучити її до своїх ігор.
— Тату, Мадемуазель нічого не розуміє, от взагалі нічого не розуміє в правилах, навчіть мене говорити її мовою, тоді я зможу пояснити їй, як гратися! — попросив він мене, коли пташка пройшлася лапами по полю настільної гри.
— Говоріть із нею руками, очима та серцем, нічого кращого для спілкування не вигадали! — відповів я, навіть не сумніваючись, що весь тиждень він проведе, тримаючи одну руку на серці, а іншою намагаючись піймати голову пташки, аби своїми очима глибоко зазирнути в її очі, не моргаючи.
Сам я в цьому цирку прийняв роль Пана Покірності, погоджувався одягати обвішаний брелками сюртук, втілювати її бажання, реалізовувати задумані конкурси, оргії, фантазії, за допомогою чарівної палички намагався керувати цими безумними оперетами. Жодного дня не минало без гори її пришелепкуватих ідей, жодного вечора — без несподіваних гостей, запрошених на вечерю, без непередбачуваних свят. Ввечері я повертався після роботи та зустрічав старого товариша-сенатора на нашому сходовому майданчику, він пітнів і носив ящики вина, букети квітів і пакунки їжі.
— Щось там нагорі хмариться-туманиться, буде буря! Друже мій, варто підготуватися та взяти парасольку, щось буде! Оце ми погуляємо! — гукав він із радісним виразом обличчя.
І я бачив, що мій син на сходовому майданчику зустрічає гостей, на обличчі в нього була наклеєна фальшива борода, одне око закривала пов'язка, а на голові — піратський капелюх, до того ж він ще й вдавав, що накульгує на фальшиву дерев’яну ногу. У вітальні моя дружина, одягнута в широчезні шаровари та з фальшивим татуюванням у вигляді черепа на випуклому декольте, саме говорила по телефону, повідомляючи, що абордаж цілого флоту неминучий, тому потрібна підмога саме цього разу, аби звільнити трюми цього і так уже п’яного корабля.