Оскільки Мама вечорами більше не пила аперитив, Тато ходив пити свій у товаристві сосни. Поки пив коктейль, одночасно виливав отруйну вибухову речовину біля підніжжя дерева, що вбирало все, ні про що навіть не здогадуючись. Коли я запитав у нього, чому він ділить аперитив із деревом, він розповів одну історію, таку міг вигадати тільки він. Тато сказав, що п’є аперитив у товаристві дерева, аби відсвяткувати його від’їзд, тому що скоро дерево звільнять, і що на нього чекають деінде. Він сказав, що з ним секретно зв’язалися пірати, котрі повідомили, що їм треба стовбур, аби виготовити щоглу для корабля. Оскільки він не був злим, то не хотів рубати дерево сокирою, і тому чекав, поки воно саме впаде, як доросле.
— Бачиш, дерево покине ліс, аби подолати моря та океани, воно обійде довкола цілої землі, буде мандрувати ціле своє життя, зупинятиметься в портах, долатиме бурі, тихо заколисуватиметься, одягнуте в прегарні старі такелажі, а вгорі — у чорний прапор із черепом і перехрещеними кістками, його чекає велика корсарська кар’єра, запевняю тебе, воно буде щасливішим і потрібнішим на кораблі, ніж тут, де губиться поміж такими самими деревами та стоїть без діла! — розповів він, виливаючи останній ковток речовини на коріння, а шумовиння — під ноги.
Я запитував себе, звідки він черпає всі ці історії. Я знав, що для того, аби Мама не стала ще безумнішою, він пив свій аперитив поруч із деревом, усе, аби просто викреслити його з пейзажу.
Але, уявивши дерево на кораблі, що йде крізь Карибське чи Північне море, та несе на борту піратів, які прямують до таємних островів, я вирішив повірити його історії. Бо, як завжди, він умів красиво брехати з любові.
Коли вона не поводилася, як добровільна полонянка, Мама була з нами все завбачливішою та уважнішою. Щоранку вона поверталася після купання з букетиком квітів, який ставила на столі біля наших ліжок, іноді вона доповнювала їх записочками, цитатою з котроїсь із прочитаних книжок або ж із однієї з її прекрасних поезій.
Цілими днями вона або залишалася в обіймах Тата, або ж обіймала мене. Щоразу, коли я проходив повз неї, вона ловила мою руку та притискала до грудей, аби я міг почути, як б’ється її серце, аби прошепотіти мені щось приємне, розповісти, яким я був, коли був маленьким, про свято, що вони влаштували просто в палаті клініки того дня, коли я народився, про скарги інших пацієнтів на музику та галас, що тривали цілу ніч, про вечори, що вона проводила танцюючи, аби мене заколисати, про мої перші кроки, які я зробив, аби схопити Мадемуазель за чубчик, про мою першу брехню, коли звинуватив Мадемуазель у тому, що вона напісяла в моєму ліжку, — аби просто розповісти, яка вона рада бути зі мною. Раніше вона ніколи нічого такого мені не казала, і те, що вона розповідає історії про те, чого я не пам’ятаю, мені дуже подобалося, хоч в її очах інколи було більше меланхолії, ніж радості.
В Сан-Хосе мешканці селища влаштовували велике свято, що тривало цілий день. Вранці вони почали прикрашати велетенську дерев’яну скульптуру Діви Марії букетами квітів, це було просто фантастично. Цілі родини приходили, несучи повні руки квітів, червоних і білих троянд. Вони клали їх біля підніжжя статуї, так поволі організатори свята сплели їй червону сукню з білими мотивами та білу накидку з червоними мотивами. Звучить неймовірно, але це треба було бачити. Уявіть, вранці був лише дерев’яний каркас із головою, а ввечері Богородиця була вже одягнута та напахчена, готова до свята, як і всі навкруги. Цілий день на всі боки стріляли петарди, чути було аж у долині, спершу я від цих звуків підстрибував, це нагадувало війну, як у кіно, але, здається, ніхто взагалі не хвилювався. Тато сказав, що іспанці — то справді воїни свят, і мені така битва сподобалася, в ній були квіти, петарди та сангрія. Протягом дня вулиці містечка наповнювалися родинами в традиційних костюмах, люди приїздили з цілої долини і навіть з іще віддаленіших місць. Від дідуся і до онучки — всі були переодягнені за модою початку минулого століття, ніби немовлята, котрим можна носити платтячка з кольоровим мереживом, це було пречудово. Щоб долучитися до такого войовничого свята, Мама купила нам такі ж костюми, аби ми могли розчинитися в натовпі та його звичаях. На відміну від пропозиції одягнути костюм морячка, ідея одягнути блискучу жилетку, шаровари та білі мокасини мене потішила, тому що ти ніколи не маєш смішний вигляд, якщо одягнутий, як усі навколо. Мама змогла помістити своє шалене волосся під хустину з чорного мережива та одягнула пишну білу сукню, ніби королева з підручника історії. їй направду було жарко в такому костюмі, тож вона без упину махала віялом з чорної тканини, на якій були намальовані метелики. Вона махала ним так швидко, що здавалося, ті метелики можуть полетіти в будь-який момент. По обіді вулиці заповнили іспанці в костюмах, які поважно прогулювалися, бо для них те свято також було і чимось серйозним. Вони пишалися та раділи, і я подумав, що з такими fiestas вони на те мали всі підстави.