Поки батьки пили сангрію разом із місцевими, я відійшов трохи далі, аби посмакувати цю мить і подивитися, як вони насолоджуються своєю новою славою. Сидячи на лаві та сьорбаючи молоко зі склянки, я розглядав натовп, аби знайти в ньому мою іспанську лялечку. Оскільки дівчатка всі були одягнуті однаково, мені здавалося, що вона — всюди, але її ніде не було. Зрештою, після довгого чекання вона сама до мене підійшла. Вона зненацька вийшла з натовпу, прикриваючи обличчя віялом, наближаючись поволі, ніби в романі, її ніби несла пишна сукня, ніби летіла. Вона заговорила зі мною, на мене не дивлячись, говорила вона іспанською, якої я направду не розумів. Вона говорила, з її горла виходили слова з твердим «р», клацала язиком по піднебінню, я ж по-дурному на неї дивився, широко розтуливши рот і розплющивши очі, ніби риба, що ловить повітря. Вона сіла поруч зі мною та продовжувала багато говорити, вона говорила за двох, бо сама бачила, що я ні на що не здатен. Вона не ставила запитань, це було ясно з її інтонацій, вона просто говорила та іноді поглядала на мою риб’ячу голову, і це було дуже добре. Вона ділилася зі мною своїми враженнями і повітрям її віяла, іноді ненадовго замовкала, усміхалася та знову починала говорити, здавалося, вона не збирається зупинятися, і це було чудово, бо ніхто її про це й не просив. Посеред однієї з фраз вона нахилилася, аби поцілувати мене в губи, так, ніби ми були одружені. Я ж сидів непорушно, ніби недоумок, сидів, не повівши й бровою, і виявитися таким нікчемним — це було просто незбагненно. Вона засміялася та пішла, двічі озирнулася, аби подивитися на мою пику, ніби в риби, що її щойно зловили на гачок.
Коли я повернувся додому і ліг, вимкнувши світло, то почув, як тихо відчинилися двері, та побачив, що до мене мовчки наблизився Мамин силует. Вона лягла поруч, обвила мене руками. Вона думала, що я сплю, тому говорила тихо, аби мене не розбудити. Із заплющеними очима я слухав, що вона шепотіла. Відчував її тепле дихання в моєму волоссі, ніжну шкіру її великого пальця, яким вона пестила мою щоку. Я слухав, як вона розказувала мені дуже пересічну історію. Історію милого та розумного хлопчика, котрий був гордістю своїх батьків. Історію родини, подібної на всі інші родини — зі своїми проблемами, радощами, болем, — і в цій всі одне одного все одно любили. Про неймовірного та щедрого батька, в якого були трохи вибалушені сині допитливі очі, котрий все робив у радості та з добрим настроєм, аби життя родини йшло на краще. Але, на жаль, просто посеред оцього ніжного роману з’явилася безумна хвороба, що скаламутила та зруйнувала це життя. В її голосі було чутно схлипи, Мама прошепотіла, що знайшла рішення, аби впоратися з цим прокляттям. Вона прошепотіла, що так буде краще, і я повірив, лежачи з заплющеними очима, відчув полегшення, коли почув, що ми повернемося до того життя, яке було до божевілля. Відчув, як її пальці перехрестили мій лоб, а її вологі губи поцілували моє підборіддя. Потому Мама пішла, а я заснув впевнено та безтурботно, з думками про наше життя завтра.