Іспанські цвинтарі не схожі на інші. В Іспанії замість того, аби душити мертвих кам’яною плитою і тоннами землі, мертвих складають у величезні комоди з великими шухлядами. На цвинтарі селища були ряди таких комодів, а також росли сосни, аби захищати від літньої спеки. Вони складали своїх мертвих у шухляди, так, ніби це було простіше, аби з ними бачитися час від часу. З селища прийшов кюре, аби провести всю церемонію, він був дуже милим і елегантним у своїй білій із золотим рясі. На його голові було тільки одне пасмо волосся, він обкрутив його довкола голови, аби видаватися не таким старим. Те пасмо було таким довгим, що починалося посередині лоба, обкручувалася навколо голови та закінчувалося просто за його вухом, і ні Непотріб, ні Тато, ні я ніколи не бачили такої зачіски. Прийшли чоловіки в костюмах, із собою вони прихопили свою професійну тугу, вони приїхали на гарному жалобному авто, в багажнику якого лежала Мама в труні. Прийшла Мадемуазель, із цієї нагоди я покрив їй голову чорною мережаною хусткою, птаха добре себе поводила, шию вона тримала прямо, опустивши дзьоба додолу. Коли вони дістали Маму, аби покласти її перед священиком, поруч із шухлядою, раптово піднявся вітер, і гілки сосен над нашими головами почали танцювати й тулитися одна до одної. Почалася служба, отець молився іспанською мовою, а ми повторювали за ним, але французькою. От тільки через вітер пасмо волосся в священика весь час вибивалося з-за вуха та летіло за вітром навсібіч, отець намагався його схопити та повернути на місце, тобто на своїй справі він аж ніяк не був зосередженим. Він молився, відволікався, аби піймати пасмо волосся, потім знову починав молитися з неуважним виразом обличчя, а пасмо знову летіло за вітром. Його молитви було дрібно посіченими, а в голові — вітер, ми вже й самі до ладу нічого не розуміли. Тато нахилився до Непотреба та до мене, прошепотів, що та антена з волосся давала йому можливість залишатися на постійному зв’язку з Богом і що через вітер йому не вдається зловити божественний сигнал. Тут уже було неможливо залишатися серйозними, Тато почав широко усміхатися, він був задоволений собою, такі історії міг придумувати тільки він. Непотріб і собі почав сміятися, вже ніщо не могло його стримати, він аж зігнувся в чотири погибелі від сміху, зітхаючи, намагаючись вхопити повітря. І я зробив так само, не міг опиратися цій хвилі сміху та веселощів, що направду не була пристойною на похороні. Спершу панотець здивовано на нас дивився, тримаючи долоню на голові, аби заблокувати ту свою антену з волосся та перервати обмін повідомленнями з Богом. Ми не могли зупинитися та реготали, щойно починали заспокоюватися, вистачало одного обміну поглядами, аби знову засміятися, тому ми почали ховати очі, аби знову стати серйозними. Кюре аж перелякався, він дивно на нас дивився, бо, певно, не бачив ніколи раніше подібного похорону. В момент, коли Маму клали в її шухляду, ми поставили її платівку з Боджанґлзом, і це було дуже зворушливо. Ця музика була такою ж, як і Мама, сумною та веселою водночас, Боджанґлз відлунював у лісі, заповнював собою весь цвинтар, ноти фортепіано розліталися в повітрі, від них у атмосфері танцювали слова. Ця пісня була довгою, такою довгою, що нам навіть вистачило часу, аби побачити, як привид Мами танцює далеко в лісі, плескаючи в долоні — як і колись. Такі люди, як вона, ніколи не помирають повністю, про це я подумав із усмішкою. Перед тим, як ми пішли, Тато встановив білу мармурову табличку, на якій вигравіювали такі слова: «Пам'яті всіх тих жінок, якими ви були, любов і вірність навіки». Я ж нічого не додав, адже цього разу все сказане було правдою.
Наступного дня, коли я прокинувся, Тата вже не було на стільці, в попільничці ще лишалося трохи його запашного тютюну, в повітрі відчувався дим його люльки, то була неначе хмарка, що от-от розвіється. На терасі я побачив Непотреба з затуманеними очима, він нарешті запалив свою сигару. Він пояснив, що Тато пішов, аби віднайти Маму, що він пішов у ліс, саме перед тим, як я встав, аби я його не бачив. Сенатор пояснив, що Тато більше не повернеться, що він не повернеться більше ніколи, та я й сам усе це зрозумів, порожній стілець уже все мені сказав. Тепер я зрозумів, чому він мав щасливий і зосереджений вигляд, він саме збирався в довгу подорож до Мами. Я не міг по-справжньому на нього ображатися, те безумство було і його теж, воно могло тривати тільки тоді, коли його несли двоє. Мені ж треба буде навчитися жити без них. Доведеться знайти відповідь на запитання, що я ставив собі весь час. Як інші діти живуть без моїх батьків?