Мама часто розповідала історію Містера Боджанґлза. Вона нагадувала його ж музику: красива, меланхолійна, від неї хотілося танцювати. Саме тому мої батьки любили повільний танець під Мсьє Боджанґлза, то була музика для почуттів. Він жив у Новому Орлеані, це було давно, ще в старі часи, нічого нового там не було. Спершу він мандрував у лахмітті зі своїм псом десь на півдні іншого континенту. Потім його пес помер, і нічого вже не було так, як колись. Тому він ходив у бари танцювати і так само носив свій старий одяг. Мсьє Боджанґлз танцював, він справді танцював весь час, як і мої батьки. Щоб він продовжував танцювати, люди платили йому пивом, тому він і далі танцював у своїх завеликих штанях, високо стрибав і тихо падав. Мама казала, що він танцював, аби його пес повернувся, вона про це дізналася з надійного джерела. А сама вона танцювала, аби повернути Мсьє Боджанґлза. Саме тому вона танцювала весь час. Аби він повернувся, от і все.
2
— Дайте мені ім’я, щоби до вас співало! Ну ж бо, розважте мене, розсмішіть, ці люди тут поширюють навколо себе нудьгу! — заявила вона, взявши в кожну руку по келиху шампанського.
— Я тут, аби знайти собі страхування на все життя! — виголосила та випила одним махом перший келих, її ледь безумні очі тонули в моїх.
І, поки я наївно тримав руку, сподіваючись, що мені дадуть другий келих, який, на мою думку, взяли для мене, вона сама його випила, а потім почала розглядати, підперши підборіддя рукою, а далі з реготливим нахабством заявила:
— Ви точно найкращий з можливих контрактів на цьому похмурому святі!
Розум мав би підказати мені ідею втекти, втекти геть. Та я взагалі не мав би з нею зустрітися.
Аби відсвяткувати відкриття другого гаража, мій банкір запросив мене в палац на Лазурному березі на дводенну здибанку з дивною назвою «week-endy успіху». Щось на кшталт семінару для молодих підприємців зі світлим майбутнім. До абсурдної назви додавалося сумне зібрання та різноманітні конференції якихось мокриць-учених із пом'ятими знаннями та інформацією обличчями. Як це часто зі мною бувало в дитинстві, я вбивав час, вигадуючи собі життя під час розмов із новими однокашниками та їхніми дружинами. Скажімо, напередодні я, щойно туди увійшов, просторікував про сімейну спорідненість із угорським князем, далекий родич якого відвідував графа Дракулу:
— На противагу всьому, в чому нас намагаються переконати, це був чоловік виняткової куртуазності та делікатності! В мене вдома є документи, що засвідчують: цей нещасний постраждав від безпрецедентної наклепницької кампанії, яку провадили брудні безчесні заздрісники.
Як завжди бувало в таких випадках під час спільних трапез, спершу треба ігнорувати погляди тих, хто виражає сумнів, і зосередитися на тих, хто готовий повірити. Щойно зловите наївний погляд, треба засипати його найточнішими подробицями, аж поки не вирвете якийсь коментар, який таким чином підтвердить усю історію. Того вечора це була дружина бордоського винороба, котра кивнула та виголосила таке:
— Я так і знала, вся ця історія аж занадто груба, навіть монструозна, якщо вже направду казати! То це все була вигадка!
За нею мовив її чоловік, за ним підтягнулися решта тих, хто сидів за столом, і остаток вечері крутився навколо цієї теми. Кожен тут виходив з власної експертної думки, з сумнівів, які завжди мали. І ті, й інші починали одне одного переконувати, вибудовували цілий сценарій навколо моєї неправди, і під кінець трапези вже ніхто не наважувався визнати, що бодай на хвильку міг повірити в цю побрехеньку про графа Дрокулу Наштрикувача, що таки була правдою. А вже завтра в обід я, натхненний успіхом напередодні, мав рецидив і проводив експеримент на нових морських свинках. Цього разу я вже був сином американського багатого підприємця, що тримав заводи з автовиробництва у Детройті, тож моє дитинство нібито минуло в промисловому галасі майстерень. Я вирішив ускладнити задачу, вигадавши собі глибокий аутизм, через який буцімто не говорив аж до семи років. Завоювати серця такими вправами з міфоманії, що зачіпала чутливість жертв, — що може бути простіше?