Про його зізнання доповіли вищим інстанціям, і скрізь губернатора У хвалили за кмітливість. Неспростовних доказів була ціла купа, і якщо Су хотів урятуватися, то йому слід було поспішати: вирок мали затверджувати восени.
Су Цзє був людиною розбещеною, але розумною. Прочувши, що пан Ші, інспектор в справах освіти, — чоловік мудрий, справедливий і завжди підтримує здібну молодь, він негайно послав йому супліку, в якій доводив свою невинність.
Інспектор зажадав, щоб принесли його судову справу, уважно переглянув її, замислився і нарешті, вдаривши рукою по столу, вигукнув:
— Цього студента засудили несправедливо!
Тоді він звернувся з проханням до судової палати, щоб йому самому дозволили провести розслідування, і заходився допитувати всіх заново.
— Де ти загубив черевичок? — спитав він Су Цзє.
— Не пам'ятаю, але коли я стукав у ворота Ван, він ще був у мене.
Після цього Ші викликав на допит Ван.
— Окрім Су Цзє, у тебе ще були полюбовники?
— Та що ви!
— Розпутниця ніколи на одному не зупиняється!
— З Су Цзє у нас кохання ще з самого дитинства, тому я й приймала його. Пробували, правда, чіплятися інші, але я більше ні з ким не сходилась.
Ші наказав їй перерахувати всіх залицяльників, але вона назвала лише одного:
— Мао Да з нашого провулка не раз примірявся до мене, та я завжди гнала його геть.
— Бачили таку святу? — з іронією мовив Ші і звелів було відшмагати її, але вона й далі виправдовувалась, намагаючись довести, що, крім Су Цзє, вона ні з ким не зналася, і при цьому увесь час била низькі поклони, аж поки на лобі в неї не вискочила ґуля.
Інспектор відмінив катування і спитав:
— Невже за весь час, поки чоловіка дома немає, до тебе так ніхто й не заходив?
— Ні, ні, заходили, — поквапно відповіла Ван. — Провідували нещасну жінку, але все по ділу. Той грошей хотів позичити, той дарунок приносив.
Ван назвала кілька прізвищ: здебільшого це були відомі гультяї та розпусники з того ж самого провулка, де й вона жила. Всі вони сподівались переспати з нею, але ще не встигли прямо їй про це сказати. Інспектор записав їхні прізвища і наказав взяти всіх під варту. Коли підозрілих затримали, він звелів привести їх у храм бога-охоронця міста.
— Нещодавно до мене уві сні явився бог і повідав, що один із вас — убивця. Брехати перед його святим образом — великий гріх, а якщо винуватець сам признається, то може надіятись на пом'якшення присуду. А коли ні — його чекає заслужена кара!
Всі затримані попадали ниць перед вівтарем і в один голос стали запевняти, що нікого не вбивали. Тоді до храму занесли і порозкладали, щоб усім було видно, колодки на шию, на руки та на ноги, ніби мали намір одразу ж розпочати допит. З усіх затриманих поздирали одяг і позав'язували на маківці чуприну. Гультяї почали скиглити та стогнати, запевняючи, що на них зведено наклеп.
— Якщо не хочете по-доброму признаватись, то сам бог покаже нам злочинця, — мовив Ші і розпорядився, щоб у храмі позавішували ковдрами усі вікна, та так, щоб жодної шпарочки не залишилося. Коли стало зовсім темно, затриманим подали тази з водою і наказали помити руки, а потім поставили їх обличчям до стіни й заборонили ворушитись.
— У справжнього злочинця бог зробить на спині позначку, — пояснив Ші.
Через деякий час усіх повиводили на світло, оглянули їхні спини, і Ші показав на Мао Да:
— Ось він — убивця!
Ші з самого початку запідозрив Мао Да, і щоб довести це, наказав заздалегідь помастити стіну в храмі сірою фарбою: до того ж усі затримані мили руки у воді з сажею. Боячись, щоб бог не поставив мітку саме на його спину, вбивця притулився до стіни і вимазався у сіру фарбу. А коли виходив на світло, затулив спину руками, забруднивши її ще й сажею.
Після жорстоких катувань Мао Да нарешті виклав усю правду.
Вирок, який написав Ші, гласив:
«Су Цзе, ставши на згубний шлях Пеньчена Ко, здобув славу сластолюбного Дена Туцзи[*]. Він та його полюбовниця Ван змалку звикли в усьому звірятися одне одному. Отож і потім, хоч і були зовсім чужими, поводилися, мов чоловік з дружиною.
Ван розкрила йому таємницю своєї подруги, і Су охопила невситима пристрасть, мов того царя, який рушив у похід на князівство Цінь на заході і палав жадобою захопити й царство Шу на півдні. Він, ніби Чжунцзи[*], переліз через огорожу і птахом спустився на подвір'я, а тоді, обдуривши красуню, пробрався до покоїв і налякав її. Як же це могла освічена людина дійти до того, щоб рвати квіти і ламати вербове гілля? На щастя, зачувши ніжне щебетання хворої ластівки, він пожалів її, цнотливу, змилувався над нею, мов над зів'ялою вербичкою. Випустивши пташеня фенікса з сільця, він виявив гуманність, властиву освіченій людині, а, забравши черевичка на доказ любові, знову зганьбив себе.
Су Цзе, ставши на згубний шлях Пеньчена Ко, здобув славу сластолюбного Дена Туцзи
Пеньчена Ко, який жив у III ст. до н. е., було призначено на чиновницьку посаду в царстві Ці (провінція Шаньдун). Довідавшись про це, послідовник Конфуція, відомий філософ Менцзи, сказав, що Пеньчен Ко має незначний талант, а до того ж погано знається на законах; мовляв, згодившись на цю посаду, він сам шукає собі смерті. Згодом і справді Пеньчена Ко стратили. Ден Туцзи — В оді знаменитого поета III ст. до н. е. Сун Юя розповідається про те, що сановник Ден звинуватив Сун Юя перед імператором у всіляких гріхах, у тому числі і в сластолюбстві. Виправдовуючись, той сказав імператорові, що справжній сластолюбець — це сам Ден і навів такий доказ: він, тобто Сун Юй, не зважає на залицяння красуні, сусідової дочки, а в Дена «жінка завжди розкуйовджена, має кривулю замість вуха і ходить якось боком, уся згорблена. Крім того, в неї ще парша і геморой. Однак Ден у захваті від неї, і вона вже народила йому п'ятеро дітей. Так хто ж саме, запитав імператора поет, справжній сластолюбець?» Відтоді ім'я Дена Туцзи стало загальним.
Він, ніби Чжунцзи...
В давньокитайській «Книзі пісень» в одній пісні дівчина, звертаючись до юнака, співає: «О Чжунцзи! Не перелазь до мене через огорожу!»