В цих краях майже щороку траплялося, що який-небудь купець, застрявши на мілині, залишався на зимівлю, а наступної весни, коли розливалася, як кажуть поети, «персикова повінь»[*] і ніхто з інших купців ще не встигав приїхати, все, що малося в човні, можна було продати набагато дорожче. Отже, старий Му не дуже й тривожився через цю вимушену затримку. Він міркував лише, щоб наступного року знову повернутись на південь і привезти з собою нову партію товару, тому вирішив залишити сина тут, а сам подався додому. В душі Чаньгун зрадів батьковому рішенню, тільки дуже жалкував, що не розпитав стару, де вона живе.
Та коли засутеніло, стара сама прийшла до нього разом із служницею, привівши з собою дівчину. Вони скинули з неї верхній одяг і поклали на Чаньгунову постіль.
— Бачите, до чого хвороба може довести людину, — з докором мовила стара. — І не треба кривлятися та вдавати, буцімто ви зовсім не винні!
Після цього обидві жінки пішли. А приголомшений студент схопив свічку і кинувся до дівчини. Вона лежала перед ним знеможена хворобою, але сповнена цнотливої чарівності, і ніжно дивилась на коханого.
Юнак поцікавився, як вона себе почуває, але дівчина у відповідь лише злегка всміхнулась. Він продовжував розпитувати її, сподіваючись почути хоч слово. І дівчина нарешті мовила:
— «Через тебе, мій любий, я сохну, та соромлюсь сказати тобі», — так написано в одному з старих віршів. Це якраз про мене.
Студент невимовно зрадів, він ладен був схопити Цюлянь в обійми і міцно пригорнути до себе, але, жаліючи її змучене недугою, слабе тіло, лише поклав руку їй на груди і, ніжно погладивши їх, поцілував дівчину. Вона, мабуть, і сама цього не помітивши, одразу повеселіла і почала жартувати.
— От якби ви, пане, — звернулась вона до студента, — тричі прочитали мені вірш Вана Цзяна[*] про «плаття із шовку листочками листям гаптоване», то я зовсім видужала б!
Студент погодився. Уже після того, як він прочитав вірша вдруге, дівчина поправила плаття, підвелася й сіла.
— Бачите, мені вже краще стало! — сказала вона. Він почав читати вірша ще раз, а Цюлянь своїм ніжним, мелодійним голосом повторювала слідом за ним кожне слово. У студента перехопило дух. Мов очамрілий, він загасив свічку і ліг поруч з дівчиною...
Ще й на світ не благословлялося, а вона вже схопилася на ноги й пояснила:
— Скоро мама прийде.
І справді, через кілька хвилин стара вже була тут. Побачивши дочку знову веселою і радісною, мати теж зраділа і заспокоїлась. Потім звеліла їй вийти, але та мовчки стояла на місці, лише голову опустила. Тоді стара пішла сама, сказавши дочці на прощання:
— Якщо вже тобі так подобається розважатись з цим паничем, то роби як знаєш, але гляди, щоб не довелося шкодувати!
Тільки тепер студент надумався розпитати у дівчини, де і як вона живе.
— Ми з вами, — відповіла вона, — всього-навсього випадкові знайомі. Чи одружимося ми, чи ні — це ще не відомо. Навіщо ж вам знати всі подробиці про моє життя?
Проте молодята палко покохали одне одного і незабаром заприсяглися завжди бути вірними цьому коханню.
Якось дівчина прокинулася десь опівночі, засвітила каганця і чомусь розгорнула книжку; обличчя в неї було таке сумне-сумне, а на очах виступили сльози. Студент кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося.
— Батечко твій їде, — відповіла вона. — Скоро тут буде, от я й вирішила погадати про нашу з тобою долю по книжці: розгорнула її навмання й натрапила на «Пісню про Цзяннань»[*], та щось не дуже мені подобається її зміст.
Юнак почав утішати дівчину, роз'яснюючи кожний рядок.
— Послухай, люба, — мовив він, — вже перше речення «Я заміж вийшла за цюйтанського купця» віщує нам велике щастя. Чому ж тобі не подобається?
Цюлянь трохи повеселішала. Вона одяглася й почала прощатись:
— Дозволь поки що, як то кажуть, «помахати рукою», бо на ранок, чого доброго, на мене «тисячі людей витріщатимуть очі і показуватимуть пальцями».
Студент взяв її за руки, хотів щось сказати, але в горлі в нього немов застряв якийсь клубок.
— А якщо, — насилу вимовив він, — наша справа злагодиться, то де тебе знайти, щоб і ти пораділа?
— Я часом присилатиму сюди своїх людей. Вони про все дізнаються і мені розкажуть.
Студент хотів було вилізти з човна, щоб провести її, але дівчина, зупинивши його, пішла сама.
Скоро з'явився батько, і студент, не гаючись, розповів йому про свої справи. Старий, подумавши спочатку, що до сина прилаштувалася яка-небудь повія, спалахнув від гніву й вибухнув лайкою. Але потім, коли прискіпливо оглянув усі товари, що були в човні, і не виявив ні недостачі, ні підміни, заспокоївся.
...коли розливалася, як кажуть поети, «персикова повінь»
Весною, третього місяця за місячним календарем, у Китаї всюди квітнуть персикові дерева — білі пелюстки їхніх квітів падають у води бурхливих рік. Звідси походить і даний поетичний вислів.
От якби ви...тричі прочитали мені вірш Ван Цзяна...
Ідеться про твір поета VIII–IX століть Ван Цзяна, в якому він оспівує придворних красунь:
«Пісня про Цзяннань» — дуже популярна в Танському Китаї пісня поета Лі І (748–827) про красиву дівчину, що вийшла заміж за купця, який виявив до неї байдужість.