Через кілька днів, коли батько надвечір кудись відлучився, біля човна несподівано постала Цюлянь. Закохані тепло й ніжно зустріли одне одного, але як вчинити далі, так і не знали.
— От що, — сказала вона, — бути нам на коні чи під конем — доля покаже, а поки не слід поспішати. Затримаю вашого човна ще місяців на два, а там, я гадаю, видно буде.
Перед тим, як розлучитись, вони вирішили, що умовним сигналом для їхніх зустрічей буде голосне декламування віршів. Відтоді, як тільки батько йшов куди-небудь, студент одразу ж починав наспівувати вірші і дівчина миттю з'являлась.
Наприкінці четвертого місяця, оскільки вже минув сезон, ціни на товари почали падати: купці не знали, що робити. Вони зібрали гроші й відправили молебень у храмі Річкового Духа. Після Свята початку літа сипонули дощі і човни змогли нарешті знятися із своїх стоянок.
Повернувшись додому, студент тільки й знав, що згадував про дівчину, і через це згодом захворів. Старий Му не на жарт стривожився; він кликав до сина і лікарів, і знахарів, але ніщо не допомагало. А студент тим часом потай признався матері, що його хворобі не зарадити ні ліками, ні ворожбою. Одна лише Цюлянь, якби вона раптом опинилася тут, поставила б його на ноги. Старий, довідавшись про це, спочатку тільки злився, але потім, помітивши, що хворий чахне й марніє все дужче й дужче, злякався, найняв візника і помандрував з сином на південь.
І ось вони знову в князівстві Чу, на тому самому місці, де колись стояв їхній човен. Почали розпитувати людей про стару на прізвище Бай, але нічого певного від них не почули. У цей час до берега підплив критий човен, за кермом якого сиділа жінка. Вона вийшла на берег і сказала, що саме вона й є та, кого вони шукають.
Му зазирнув під навіс човна і побачив там дівчину. «Справді, гарна», — подумав він і почав розпитувати, звідки вони, якого роду. Невдовзі старий дізнався, що немає у них нічого, крім цього човна, на якому мати з дочкою й живуть.
Далі Му розповів про синову хворобу та про те, чому з ним це сталося, і висловив надію, що Цюлянь перебереться на певний час до них, щоб побути з сином, поки той видужає. Стара заперечила, посилаючись на те, що їхні діти ще не заручені.
Висунувши голову з-під навісу, дівчина пильно дослухалася до їхньої розмови, а коли почула материну відповідь, на очах у неї виступили сльози. Мати, помітивши її засмучене обличчя, а також зваживши на прохання старого, нарешті погодилась.
Коли звечоріло і Му кудись пішов у справах, дівчина наблизилася до хворого і крізь сльози мовила:
— Бідолаха ти мій! Минулого разу я перемучилась, а тепер, виходить, і тебе спіткало те ж саме лихо? Що ж, треба було, щоб і ти відчув на собі всі ці страждання. Але ти дуже змарнів, і, певно, тепер тебе не скоро вилікуєш. Дозволь мені поки що прочитати тобі одного вірша!
Студент радісно закивав головою, і дівчина продекламувала йому того ж самого вірша Вана Цзяна, якого колись він їй читав.
— Так, але тоді це було призначено тобі, — сказав студент. — Хіба ж можна одним і тим же способом усіх лікувати? І все ж коли я слухаю твій голос, то відчуваю, як у мене ніби душа оживає. А тепер прочитай мені лишень оце: «Тисяча тисяч вербових гілок до заходу тягнуться»[*].
Дівчина виконала його прохання.
— Чудово! — похвалив її хворий. — А пам'ятаєш, люба, ти колись читала мені вірша, в якому були слова дівчини, що рвала лотос: «Лотос не встиг ще розквітнуть, а запах п'янкий уже чути здаля»[*]. Я й досі не можу забути цих слів. Якщо не важко, то, прошу, проспівай своїм гарним голосом його ще раз.
Дівчина проспівала, і тільки вона вимовила останнє слово, як юнак схопився з ліжка й закричав:
— Та чи я коли-небудь хворів?!
З цими словами він кинувся до Цюлянь, обняв її й міцно притис до грудей. Тяжкої хвороби ніби й не бувало.
Потім студент почав розпитувати кохану, що казав його батько, копи приходив до них, і чи пощастить влаштувати їхню справу. Дівчина, яка знала про батькове рішення, відповіла прямо:
— Нічого у нас не вийде.
Через кілька хвилин після того, як Цюлянь пішла, повернувся старий Му і дуже зрадів, побачивши, що його чадо вже на ногах. Намагаючись якось втішити й переконати сина, він без зволікань почав йому пояснювати:
— Дівчина вона непогана. Та одне шкода: їй з самого малечку довелося жити на човні, стояти біля керма, веслувати, співати простацькі пісні... А, крім того, може статися, що вона давно вже втратила невинність.
Студент нічого не відповів батькові. Коли ж той знову кудись подався, він розповів дівчині, якої думки про неї батько.
«Тисяча тисяч вербових гілок до заходу тягнуться» — слова з вірша поета VIII ст. Лю Фанкіна «Весняна туга», в якому змальовано картину весняного саду, де співає іволга і стрімкий вітер хилить до землі гілки верби.
«Лотос не встиг ще розквітнути...» — рядок із вірша поета IX ст. Хуанфу Суна «Лотос у пуп'янках».