— Чуєш, жінко, заграй що-небудь для свого небожа.
— Що б ти хотів послухати? — спитала вона, взявши до рук інструмент.
— Я, бачте, ніколи не читав підручника по грі на лютні, тому чогось певного назвати не можу, — відповів Ян.
— Тоді скажи, про що б тобі хотілося послухати, і я підберу мелодію.
— В такому разі не могли б ви створити щось на зразок того, як морський вітер гнав мого човника? — пожартував Ян.
— А чому ж ні? — І вона заграла так, немовби перед нею лежали добре знайомі ноти. Мелодія то стрімко наростала, то перекочувалася хвилями. Дослухаючись до неї, Ян затаїв подих. Йому здалося, ніби він знову сидить у своєму човнику, а рвучкий вітер жбурляє його з хвилі на хвилю. Студент лише зітхав від захоплення.
— А чи не міг би й я навчитися так грати? — нарешті, отямившись, спитав він.
Десята підсунула йому лютню і запропонувала спробувати.
— О, тебе можна навчити. — зробила вона висновок. — А що б ти хотів заграти?
— Та цю саму мелодію, — відповів Ян. — Не знаю тільки, за який час я вивчу її. Дайте, будь ласка, мені ноти, щоб я міг, дивлячись на них, наспівувати.
— Немає в мене нот. Я просто грала те, про що думала.
Десята взяла іншу лютню і стала показувати, де натискати пальцями та як перебирати струни. Ян тренувався години зо дві, поки у нього врешті почало щось виходити. Скоро господарі пішли спати, а він ще довго грав при свічці, вкладаючи в своє заняття всю душу й серце. А коли раптом зрозумів, що збагнув таємницю цього мистецтва, йому стало так радісно, що аж закортіло танцювати. І тільки тепер, підвівши голову від струн, він побачив, що в кімнаті, окрім нього, сидить і служниця.
— А ти чому ще не пішла? — спитав він здивовано.
— Ваша тітка веліла дочекатись, коли ви ляжете спати, щоб позамикати двері й загасити світло, — всміхнулася вона.
Ян уважно придивився до дівчини. Очі в неї були ясні та прозорі, мов тиха осіння вода, і сама така мила та гарна, що у юнака аж серце здригнулося. Він почав залицятися до неї, а вона лише схиляла голову і здавалася ще вродливішою. Зачарований Ян схопися з місця і обійняв її.
— Та що ви?! — одбивалася дівчина. — Уже світанок, скоро хазяї попрокидаються. А ми, якщо вже я так вам сподобалась, можемо й завтра зустрітись.
Тільки вони обнялися на прощання, як раптом почувся голос господаря:
— Рожевий Метелик!
— Ой лишенько! — прошепотіла служниця, пополотнівши, і миттю зникла з кімнати.
Ян, прислухаючись, нишком подався слідом за нею.
— Це ти наполягала, щоб ми взяли її до себе, — чувся голос господаря. — Я ж застерігав тебе, що вона ще не зовсім порвала з суєтою людського життя. Що ж тепер з нею робитимемо? Доведеться, певно, покарати — всипати триста нагаїв!
— У неї, мабуть, знову прокинулося серце, отже, немає сумніву, що служити у нас далі вона не може. Здається мені, буде краще, якщо відішлемо її моєму небожеві! — зауважила Десята.
Збентежений і наляканий Ян повернувся до кімнати, загасив свічку і ліг спати.
На ранок воду для вмивання йому приніс хлопчик. Рожевого Метелика він більше не бачив.
«Коли б і мене не насварили та не вигнали», — з тривогою подумав Ян.
Та невдовзі господарі вийшли із своїх покоїв і трималися так, ніби нічого не сталося. Десята запропонувала Яну показати, чому він навчився, і, послухавши його гру, мовила:
— Не скажу, щоб дуже добре, але певної майстерності ти вже досяг. Як працюватимеш і далі з такою наполегливістю, успіхів доб'єшся великих.
Ян попросив навчити його ще якої-небудь мелодії. Господар награв йому мотив пісні «Про безсмертну, вигнану з неба». Пісня була дуже складна, вимагала великої вправності, і тільки після трьох днів тренувань у Яна почало щось виходити.
— Основами гри на лютні ти вже володієш, — сказав йому господар. — Але на цьому не зупиняйся. Коли навчишся майстерно виконувати обидві мелодії, то вважай, що найтяжче вже позаду.
Минув якийсь час, і Ян почав скучати за домівкою.
— Завдяки вашій турботі, мені живеться у вас весело й затишно, але дома, певно, мене давно вже визирають! А звідси до батьківського краю шлях не близький, три тисячі лі, як ви кажете. Коли ж я зможу туди дістатись?
— Це не так уже й складно. Човен твій справний, а я допоможу тобі попутним вітром, — сказала на це тітка і додала: — Я послала тобі Рожевого Метелика, адже ти ще не одружений.
На прощання Десята подарувала йому лютню і дала ліків для бабусі, пояснивши:
— Вони не лише вилікують її, а й життя їй подовжать.
Потім провела небожа до самого берега. Той сів у човен і заходився було шукати весла.