Ідучи якось під час весняних свят додому, Цюйбін побачив, як собаки ганяються за двома лисенятами. Одно зуміло врятуватись від переслідувачів, сховавшись у густій траві, а друге, прищуливши вуха і підібгавши хвоста, злякано бігало по дорозі й жалібно підвивало, не спускаючи очей з Цюйбіна, ніби просячи захисту. Студентові стало його шкода. Він підняв полу халата, загорнув туди лисеня і приніс додому. Замкнув двері кімнати, поклав свою здобич на ліжко, а лисеня враз перекинулося на Цінфин. Невимовно зрадівши, студент почав утішати дівчину та розпитувати.
— Ми з служницею вийшли прогулятись, — розповідала Цінфин, — і трапилося це лихо. Коли б не ви, спочивала б я зараз вічним сном у собачому животі. Прошу вас, не дивіться, будь ласка, на мене з такою зневагою, мов на якусь нікчему.
— Я мріяв про вас, мріяв цілими днями, а ви до мене приходили ночами уві сні. А от тепер побачив вас — все одно що скарб неоціненний знайшов. То про яку ж зневагу можна говорити?
— Мабуть, це воля неба, — мовила дівчина. — Коли б не сьогоднішня пригода, чи змогла б я потрапити сюди? Але нам пощастило не лише в цьому. Служниця неодмінно скаже вдома, що мене розідрали собаки. Отож ми можемо тепер ніколи не розлучатись.
Студент дуже зрадів і оселив її в окремому будиночку. Минуло понад два роки. Якось пізнього вечора, коли він саме читав книжку, до кімнати несподівано вбіг Сяоер. Здивований Цюйбін почав розпитувати, звідки він тут узявся. Сяоер упав навколішки і у відчаї мовив:
— Моєму батькові загрожує страшна небезпека і, окрім вас, більше нікому його врятувати. Він збирався сам прийти до вас і молити про допомогу, та побоявся, що ви його не приймете. От і послав мене...
Цюйбін поцікавився, що ж сталося з старим.
— Ви часом не знаєте Третього Мо? — спитав Сяоер.
— Ще б пак. Та це ж син мого однокашника!
— Так от, завтра він буде тут. Якщо він привезе з собою впольованого лиса, то дозвольте сподіватись, що ви залишите цю здобич у себе.
— Знаєш, — відповів на це студент, — я й досі не забув тієї ганьби, тієї образи, якої завдав тоді мені ваш батечко, але не хочу зараз про це згадувати. Якщо вже ти так просиш, щоб я зробив вам цю невелику послугу, я згоден, але при одній умові: Цінфин мусить бути тут, у мене.
Сяоер крізь сльози відповів:
— Сестриці уже три роки як на світі немає. Десь у полі загинула.
— Це вже гірше, — мовив студент, обсмикуючи поли халата. — Від такої звістки мені стало прикро на душі.
Він узяв у руку книжку і почав голосно читати, немовби зовсім забув про юнака. Сяоер схопився на ноги, затулив обличчя руками і, голосно ридаючи, вибіг з кімнати. Студент пішов до Цінфин і розповів їй про свою розмову. Та враз змінилася на виду.
— То як, врятуєте його чи ні? — стривожено запитала вона.
— Авжеж, врятую, — відповів він, — тільки не став запевняти, бо хотів відплатити старому за його колишні грубощі.
Дівчина зраділа і сказала:
— Я залишилася без батьків, коли ще була зовсім маленька, і він забрав мене в свою сім'ю, у них я й виросла. Правда, він тоді завинив перед вами, але цього вимагала суворість сімейних звичаїв.
— Воно-то так, — погодився Цюйбін, — але він сам винен у тому, що я й досі не можу згадувати про це без роздратування. І якби ти справді загинула, я б, звичайно, не став йому допомагати.
— Який ви жорстокий, — засміялася Цінфин.
Наступного дня справді приїхав Мо, на баскому коні в розкішній збруї, з сагайдаком із тигрової шкури при боці, в супроводі юрби служників. Цюйбін зустрів його біля воріт. Бачить — впольованої здобичі дуже багато, і серед неї чорний лис, увесь закривавлений. Помацав його студент рукою — ще теплий. Сказав, що у нього гарне хутро, попросив на латки для своєї шуби. Мо з великою радістю одв'язав лиса і віддав, а студент передав лиса до рук Цінфин, сам же сів з гостем до столу.
Коли Мо нарешті поїхав, Цінфин пішла в кімнату й притисла лиса до грудей. Через три дні лис нарешті очуняв, перевернувся з боку на бік і перекинувся знову на старого. Розплющив очі, побачив перед собою Цінфин і подумав, що він уже не на цьому світі.
Дівчина розповіла йому, що з ним сталося за ці дні. Старий низько вклонився студентові і, ніяковіючи, вибачився за колишній гріх. Потім з радістю глянув на Цінфин і сказав:
— Я завжди був певен, що ти не померла. Так воно й вийшло!
Дівчина тим часом почала просити Цюйбіна:
— Якщо у вашій душі ще збереглися хоч які-небудь почуття до мене, то дуже прошу поселити нас знову на горішньому поверсі, щоб я могла трохи підлікувати свого дядечка.