Студент не перечив. Старий, почервонівши від хвилювання, вклонився ще раз, подякував і пішов. Коли настала ніч, у верхніх покоях зібралася вся їхня сім'я. Відтоді так і жили однією великою родиною, ніколи не ворогуючи й не цураючись одне одного. Студент поселився у своєму кабінеті, куди іноді заходив Сяоер, щоб побалакати. Син Цюйбіна від старшої дружини поволі ріс, і, коли настав час, приставили до нього Сяоера вчителем. І вчитель з нього справді вийшов непоганий.
СМІХОТЛИВА ІННІН
Ван Цзифу з містечка Лодянь, що в провінції Шаньдун, втратив батька ще в дитинстві. Він був дуже здібним хлопчиком, тому вже в чотирнадцять років зумів «увійти до палацу напівкруглого ставка»[5]. Мати душі не чула в своєму єдиному синові, берегла його, не дозволяла навіть виходити одному на вулицю, коли там не було людей. Вона заздалегідь підшукала йому наречену з родини Сяо, але та померла задовго до весілля, отже, як то кажуть, «клич фенікса до коханої подруги» бідному Вану так і не вдався.
В день Свята ліхтарів[*] до Вана завітав його двоюрідний брат У і забрав його з собою, щоб помилуватись святковими вогнями. Але тільки вони вийшли на вулицю, як їх наздогнав служник і сказав, що пана У просять негайно вернутись додому. Той одразу ж пішов, а Ван, побачивши, що «дівчата ходять юрбами, як хмари по небу», вирішив прогулятися сам. Невдовзі йому зустрілася панночка, яка однією рукою трималася за служницю, а в другій затисла гілку розквітлої дикої сливи. Дівчина була така гарна, що іншої такої, мабуть, ніде в світі не знайдеш, і на обличчі у неї увесь час сяяла усмішка. Вражений її вродою студент здивовано зупинився посеред вулиці і не міг відірвати від дівчини погляду. Панночка ступила ще кілька кроків, потім сказала служниці:
— Дивись, як горять очі у цього хлопця. Немов у розбійника.
Упустила з руки гілку і, весело сміючись, пішла далі. Юнак підібрав квіти і, низько схиливши голову, поплівся додому. Сумний, з важким серцем зайшов він до своєї кімнати, сховав квіти під подушку, схилив на неї голову і заснув, не вечерявши і навіть не обмовившись ні до кого й словом. Мати, стривожена його поведінкою, почала кликати до сина ченців — і буддійських, і даоських, замовляла молебні, та юнакові від цього не ставало легше. Він марнів на очах, став худий — сама шкіра та кістки. Запросили лікаря, той оглянув, прописав ліки. А студент, мов очманілий, лише белькотів щось собі під носа. Мати ніжно пригортала його до грудей, лагідно запитувала, що з ним, але Ван і далі мовчав.
Через кілька днів завітав двоюрідний брат У. Мати нишком попросила його вивідати у хворого про причину хвороби. Як тільки У ввійшов до кімнати і наблизився до ліжка, у Вана з очей закапали сльози. Брат сів поруч, почав його втішати, помалу розпитуючи, і тоді Ван, звірившись у всьому, попросив поради. Той засміявся і мовив:
— Який ти, брате, дивак! Хіба так важко все це вирішити? Треба лише походити, пошукати, у людей порозпитувати, і все. Якщо вона пішки ходила вулицею, то, напевно, не з багатого роду, і коли ще не просватана, то можна сподіватися, що все швидко владнається. А як уже з кимось заручена, спробуємо трусонути гаманцем, і заперечень, думаю, не буде. Ти тільки видужуй скоріше, а решту я беру на себе.
Від тих слів Ван мимохіть усміхнувся й повеселішав.
Вийшовши від хворого, У розповів про все його матері і пообіцяв розпитати, де живе та вродлива дівчина. Проте у кого він тільки не питав, а натрапити на слід красуні ніяк не щастило. Матір знову охопила тривога. Однак після того, як У провідав її сина, той повеселішав, навіть почав потроху їсти. Через кілька днів У прийшов знову, і Ван кинувся розпитувати його, чи знайшов він ту дівчину. У довелося обдурити брата:
— Знайшов! — голосно відповів він. — Я все думав, хто ж вона така, а виявляється — дочка моєї тітки і твоя троюрідна сестра. Із заручинами поки що не поспішатимемо: з близькими родичами не годиться брати шлюб, але, сподіваюся, все буде гаразд.
Студент так зрадів, що в нього аж брови злетіли догори, і нетерпляче спитав, де ж вона живе.
— В горах, на південний захід від міста, верст так за п'ятнадцять звідси.
Ван ще й ще раз просив його довести справу до кінця. У палко запевнив його й пішов. Відтоді студент став краще їсти, й було видно, що вже недалеко той день, коли він і зовсім видужає. Зазирнув якось під подушку: гілка хоч уже й засохла, але квіти з неї не поопадали. Поринувши в спогади, він тримав її перед собою й любувався, ніби перед ним була сама дівчина.
Свято ліхтарів — одне з найяскравіших китайських свят, яким завершувалися багатоденні новорічні гуляння. Цієї ночі на всіх будинках засвічувались ліхтарі та ліхтарики найрізноманітніших форм і кольорів. Люди ходили також з ліхтарями в руках по гомінких вулицях, запалювали петарди.