Минали дні. Дивуючись, чому це У все ще не приходить, Ван послав йому записку, просячи зайти, але той під всякими приводами ухилявся від зустрічі. Ван розгнівався на нього й засумував знову. Мати, боячись, щоб не повернулася хвороба, заходилася шукати йому наречену і водночас почала обережно натякати синові про одруження, але Ван щоразу заперечно хитав головою, не бажаючи навіть слухати її. Він сподівався, що ось-ось прийде У, а від того так само не було ні чутки, ні вістки. Сердячись на нього і досадуючи, Ван раптом зміркував, що п'ятнадцять верст не так уже й далеко, щоб вдаватись до чиїхось послуг. Обережно вийняв засохлу гілку з-під подушки, засунув її в рукав і, набравшись духу, вирушив шукати дівчину сам. А дома так ніхто й не знав, куди він пішов.
Спитати б у людей, яка дорога веде туди, та на вулиці, як на гріх, жодної душі, тому й подався прямо в бік південних гір. Десь верст через п'ятнадцять він опинився серед високих вершин... Велетенські дерева, густо вкриті зеленим листом, застилали небо, і довкола було так тихо, що аж душа раділа. Людей не видно та й дорога скінчилась, хіба що «пташині шляхи» залишилися на небі. Глянув на дно ущелини, а там внизу, за лісовою гущавиною та заквітчаними галявинами, притулилося невеличке село. Туди й подався. Бачить кілька хатинок, і всі під соломою, але чепурненькі, мають дуже привабливий вигляд. Перед ворітьми однієї з садиб у ряд ростуть верби, а по той бік огорожі видніються персики, абрикоси та кілька високих стебел бамбуку. В саду пурхають і щебечуть птахи.
Ван не зважився заходити до чужого двору. Озирнувшись довкола, він побачив неподалік гладкий камінь, примостився на ньому й вирішив трохи перепочити. Раптом чує, як за парканом ніжний дівочий голос протяжно кличе якусь Сяожун. Тільки він прислухався, як біля воріт з'явилася дівчина з гілкою розвітлої абрикоси. Ось вона нахилила голову, поправила шпильку в зачісці, а тоді, підвівши очі й помітивши на камені студента, на мить зупинилась і, ледве стримуючи сміх, пішла назад. Ван пильно подивився їй услід. Так і є, це та сама красуня, яку він зустрічав на святі.
Серце від радості мало не вистрибнуло з грудей.
Треба б зайти до них, але під яким приводом? Хотів було послатись на те, що прийшов провідати тітку, але досі він жодного разу не бачив її. Не втрапити б у халепу. І спитати нема у кого.
Так і простояв він біля каменя аж до самого заходу сонця, навіть про їжу забув. То сяде, то приляже, то пройдеться сюди-туди, а очей з хатинки все не зводить. Помічав тільки, як час від часу із-за паркану визирав краєчок обличчя. Переконавшись, що Ван усе ще тут, дівчина знову ховалася. Та ось із воріт, спираючись на палицю, вийшла стара жінка і почала розпитувати студента:
— Звідки ви, пане? Кажуть, що ви тут з самого ранку. Маєте діло якесь? Певно, зголодніли за цей час?
Ван підвівся з каменя і, вклонившись старій, відповів:
— Хотів родичів своїх провідати.
Стара була глухувата; ніяковіючи, вона мовила:
— Не чую!
Ван підвищив голос. Тоді стара поцікавилась:
— А як прізвище ваших родичів?
Студент не знав, що їй на це сказати. Стара засміялась.
— Дивно, — мовила вона. — Як же ж ви знайдете тих родичів, коли навіть прізвища їхнього не знаєте? Дивлюсь я на вас, пане, і бачу, що ви за своїми книжками і про світ забули. Ходімте краще зі мною. Дам вам чого-небудь попоїсти, а там, гляди, і постіль сяка-така знайдеться. Переспите ніч, а вранці вернетесь додому, розпитаєте нарешті, як прізвище ваших родичів, і прийдете знову. Не хвилюйтеся, встигнете їх провідати!
Ван тільки тепер відчув голод і з надією добре попоїсти, а головне, усвідомлюючи, що є можливість ближче познайомитися з красунею, дуже зрадів і пішов слідом за старою. Бачить — доріжка, що вела від воріт, забрукована білими кам'яними плитами, а обабіч густими рядами ростуть червоні квіти, їхні пелюстки густо встелили всю доріжку. Підійшли до західного краю двору, де були ще одні ворота. Проминули їх — у внутрішньому дворику теж повно квітів. Стара запросила гостя до хати. Білі стіни сяяли, мов дзеркала. Через вікна до кімнати зазирали вкриті квітами гілки айви. Килимки, столи, стільці — все виблискувало чистотою. Тільки Ван сів, як хтось крадькома почав зазирати у вікно.
— Сяожун! — гукнула стара. — Готуй мерщій вечерю.
Служниця за вікном гмикнула у відповідь і пішла.
А Ван, трохи оговтавшись, почав розповідати старій, хто він та хто його родичі.
— Прізвище вашого діда по матері часом не У буде? — запитала стара.
— Еге ж.