На крик з хати вибіг батько, почав розпитувати, але син нічого йому не сказав, і лише коли прийшла дружина, у всьому їй признався. Принесли каганця, присвітили, а в дірці сидить величезний скорпіон завбільшки з маленького краба. Старий відламав цурупалок, задушив скорпіона, потім звалив сина собі на плечі й заніс до хати. Опівночі син помер. Сусід подав на Вана скаргу, в якій доводив, що Іннін — чаклунка. Начальник повіту завжди шанував Вана за вченість, добре знаючи, що це чесна, порядна людина. Отож він вирішив, що сусід звів на нього наклеп, і вже звелів відшмагати старого, але Ван умовив начальника не карати бідолаху, й того відпустили додому.
А пані Ван тим часом вичитувала невістці:
— Яка ж ти дурна, яка божевільна! Я давно була впевнена, що твій безтурботний сміх до добра не приведе. Щастя наше, що у теперішнього начальника мудра голова і ми, слава богу, не втрапили в цю халепу, а коли б на його місці сидів якийсь дурень, то нас, жінок, неодмінно потягли б до управи на допит. І тоді з яким виглядом ходив би мій син по селу чи зустрічався з родичами?
Іннін цілком серйозно заприсяглася, що відтепер більше ніколи не сміятиметься.
— Сміятись можна, — заперечила свекруха, — та тільки треба знати, де й коли.
Проте з того часу Іннін справді більше вже не сміялась, навіть коли її навмисне смішили. Але й сумною її протягом дня теж ніколи не бачили.
Якось увечері, сидячи поряд з чоловіком, вона заплакала. Ван був здивований такою несподіванкою, а Іннін, не перестаючи хлипати, стала йому пояснювати:
— Досі я не наважувалась говорити з вами про це, боялася налякати вас, та й живемо ми з вами ще не так довго. А тепер бачу, що і ви, і ваша матінка любите мене, і любите щиро, зовсім не цураєтесь, отже, я думаю, що нічого страшного не трапиться, якщо я чесно розкажу вам про все. Я справді лисячої породи. Незадовго до смерті мати віддала мене на виховання жінці-чортиці, у якої я й прожила понад десять років. А от тепер, оскільки у мене немає братів і мені нікуди прихилити голову, я всі надії покладаю на вас і хочу признатися, що моя нещасна мати лежить одна-однісінька в горах, немає кому пожаліти її і перенести її останки туди, де похований мій батько. А поки що бідна мати дуже страждає на тому світі. Якби ви не побоялися клопоту та не пошкодували трохи грошей, то можна було б покласти край її стражданням. Тоді всі матері, які народять дівчаток, знатимуть, що на дочок теж можна покластись, і не топитимуть їх[*], не кидатимуть напризволяще.
Студент погодився виконати її прохання, тільки висловив сумнів, чи зможуть вони розшукати могилу, яка, мабуть, уже давно заросла травою. Іннін заспокоїла його. Через кілька днів вони взяли нову труну і поїхали в гори. Іннін хутко знайшла в густих зарослях бур'янів та чагарників могилу. Там справді лежали останки матері. З плачем і тужінням поклала вона їх у труну, повезла до батькової могили і поховала поруч з ним. Тої ж ночі студент побачив уві сні стару лисицю, яка прийшла подякувати йому. Прокинувшись уранці, він розповів свій сон дружині, а та сказала, що вона навіть бачилася з матір'ю цієї ночі, однак стара не веліла його будити, щоб не злякався. Студент запитав, чому вона не залишила стару вдома. Іннін пояснила:
— Але ж вона перевертень, а навколо багато живих людей і скрізь панує земний дух. Хіба можна їй тут жити.
Ван поцікавився, де тепер Сяожун.
— Вона теж лисиця, — відповіла дружина, — і дуже хитра. Моя мати залишила її, щоб доглядала за мною. Ото, бувало, піде, накраде всякої садовини, сама наїсться і мене нагодує. За це я і вдячна була їй, жила з нею душа в душу. Сьогодні вночі запитала про неї маму. Виявляється, уже заміж вийшла.
Відтоді кожного року, в день поминок, Ван з дружиною ходили на могилу до Цінів, наводили там порядок, молились.
Через рік Іннін народила сина. Бідовий такий хлопчисько — ще з пелюшок не лякався чужих людей. Побачить кого — відразу ж починає сміятись. Видно, в матір удався.
Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів ба додати таке:
Ми познайомилися з дівчиною, що весь час заливалася дурним сміхом. Можна, здавалося б, подумати, яка вона бездушна. Або взяти той лихий жарт, який вона устругнула біля муру. І в той же час така любов до матері, така турбота про неї!.. Бути чортячого роду, й раптом від безтурботного сміху перейти на сльози... То ж чи не відлюдницею була наша Іннін, що за сміхом ховала від людей свою самотність?
Тоді всі матері, які народять дівчаток... не топитимуть їх...
Ідеться про нерідкі в Стародавньому Китаї випадки, коли бідняки, щоб позбутися зайвого рота, топили або продавали новонароджених дівчаток.