Довелося мені чути, ніби десь у горах росте трава, яку називають «смійся!». Той, хто її ненароком понюхає, регоче потім без упину. От би цієї трави та в наші будинки! Тоді б зблякла слава таких відомих трав, як «радість подружнього життя» та «забування прикрощів»[7]. А ця наша «квітка, яка розуміє слова»[*], безперечно, гарна, шкода тільки, що завжди кокетує.
ЦЯОНЯН ТА II КОХАНИЙ
Жив у Гуандуні потомствений чиновник на прізвище Фу. Коли він мав уже за шістдесят, дружина подарувала йому першого сина. Хлопцеві дали ім'я Лянь. Ріс він дуже розумним, та, як на лихо, вродився з прикрою вадою — навіть у сімнадцять років його грішне тіло було завбільшки з хробака. Про це з чуток знали не лише близькі сусіди, а й жителі далеких околиць, тому ніхто й не хотів віддавати за Ляня своєї дочки. Старий уже побоювався, що рід його на цьому може скінчитися; день і ніч він ходив, мов хмара, а як зарадити горю, не міг придумати.
Хлопцеві найняли вчителя, отож він, як і всі студенти, щодня сідав за уроки. Якось вчитель дав Ляню завдання, а сам кудись пішов. Тим часом біля воріт їхнього будинку зупинився фокусник з мавпочкою. Хлопець задивився на його штукарство і зовсім забув про уроки. Коли ж зрозумів, що вчитель скоро повернеться, весь похолов від страху й кинувся тікати з дому.
На дорозі за кілька верст від рідної оселі він раптом побачив якусь панночку в білому одязі, що дибала поперед нього з маленькою служницею. Ось дівчина озирнулась: красуня, яких світ не бачив. Лянь хутко наздогнав її. Дівчина повернулася до служниці й сказала:
— Піди спитай у цього панича, чи він часом не в Цюнчжоу прямує.
Служниця так і зробила. Лянь і собі поцікавився, навіщо їм про це знати.
— Якщо ви справді йдете в Цюнчжоу, — відповіла дівчина, — то я б хотіла попросити, щоб ви дорогою зайшли до мого рідного села і занесли листа. В мене там стара мати, яка, до речі, може щедро пригостити вас.
Тікаючи з дому, Лянь, власне кажучи, не задумувався, в який бік податись, йому було однаково, тому й зараз без особливих міркувань він згодився. Дівчина вийняла листа, передала його служниці[*], а та — паничеві. Лянь запитав, як прізвище та ім'я матері і де саме вона живе. Дівчина сказала, що прізвище її Хуа і що живе вона в селі Цінської діви, за якихось дві версти на північ від міста.
Студент прийшов на річку, сів на човна й поплив. Коли він досяг північної околиці Цюнчжоу, вже стемніло. Почав розпитувати, як дістатися до Цінської діви, але про таке село люди навіть не чули. Вирішив простувати дорогою на північ. Позаду залишилося версти зо дві, а села все ще не видно. Уже зійшов місяць, засяяли зорі по всьому небу. Від п'янких запахів польових квітів паморочилось у голові, а довкола, куди не глянь, жодного житла. Студента охопила тривога. Коли ж бачить, край дороги височіє могила. Вирішив як-небудь там прилаштуватися на ніч. Однак боячись, щоб на нього тут не напав вовк чи тигр, спритно, мов мавпа, видерся на дерево, яке стояло неподалік.
Тепер можна й подрімати. Та де там. Сумно завивав вітер у сосновому гіллі, жалібно гули нічні жуки. Серце у юнака тривожно закалатало, а каяття пекло душу мов вогнем.
Раптом чує, ніби внизу хтось заговорив. Придивився, бачить, а під деревом справжні тобі хороми. На камені сидить якась красуня, а по обидва боки від неї стоять служниці з писаними свічками.
Красуня повернула голову ліворуч і сказала:
— Місяць сьогодні такий сліпучо-білий, що зірок майже не видно. Завари-но мені того чаю, який тітонька Хуа подарувала. Милуючись красою такої ночі, з насолодою вип'ю чашечку!
У Ляня миттю промайнула думка, що все це витівки нечистої сили. Він не смів і дихнути. Нараз одна із служниць підвела голову, глянула на дерево і сказала:
— А там хтось сидить зверху.
Дівчина сполохано підхопилася з місця.
— Де це такий сміливець взявся, — здивувалася вона, — що зважився нишком за людьми підглядати?
Студент злякався ще дужче. Але ховатися було вже нікуди, і довелося спуститися вниз. Упав перед дівчиною на коліна й став просити змилуватись над ним. Дівчина підійшла ближче, глянула на нього і змінила гнів на милість. Взяла його за руку й посадовила поруч з собою.
Лянь крадькома окинув її поглядом. Було їй років сімнадцять чи вісімнадцять, і така вродлива, що й пером не описати. А тримається й розмовляє так, ніби вона не простого роду.
— Куди це ви, пане, йдете? — поцікавилась вона.
— Зараз я, бачте, для декого ніби листоноша!
7
«Радість подружнього життя» — рослина з родини бобових, яка цвіте влітку. «Забування прикрощів» — друга назва золототисячника.
«...квітка, яка розуміє слова» — білий лотос, з яким танський імператор Сюаньцзун (правив з 712 по 756 рр.) порівнював свою улюблену наложницю, красуню Янгуйфей. Згодом так почали називати мудрих і красивих жінок.
...вийняла листа, передала його служниці...
Звичай забороняв знатній дівчині подавати що-небудь чоловікові, щоб руки їхні не зустрілися.