Він вийняв гроші, заплатив за рік наперед і сказав, що тепер нема чого турбуватись, якщо будинок стоятиме порожній хоч до кінця року. Лі провів старого і все-таки поцікавився, коли саме на нього чекати. Дідок назвав йому те число. Після вказаного строку минуло ще кілька днів, але так ніхто й не з'явився. Лі вирішив сам сходити туди і побачив, що ворота замкнені зсередини, над дахом клубочиться дим, а в самому будинку чути людські голоси. Вкрай здивований Лі передав через служника свій іменний листок[*] і пішов провідати мешканців. Дідок вибіг назустріч, запросив його в покої і під час розмови привітно всміхався до хазяїна. Повернувшись додому, Лі послав старому подарунки. Той, у свою чергу, щедро нагородив служника, який їх приніс.
Минуло ще кілька днів. Лі влаштував обід і запросив старого в гості. Під час обіду зав'язалася приємна розмова, і Лі запитав старого, звідки той родом.
— З провінції Шаньсі,— відповів дідок. Лі здивувався, навіщо було переїжджати сюди з такої далини. Тоді старий пояснив:
— У вас тут справжній рай, а там стало небезпечно жити. Скоро в ті краї прийде велике лихо.
Оскільки тут поки що все було гаразд, Лі вирішив не продовжувати цієї розмови.
Через кілька днів старий прислав свій іменний листок з запрошенням, щоб таким чином подякувати господареві за наданий притулок. На обідньому столі було стільки чудових вин та смачних страв, що Лі, дивуючись все дужче й дужче, починав думати, чи дідок цей часом не якийсь вельможа. Тоді старий подружньому признався йому, що він всього-навсього лис.
Приголомшений такою новиною Лі розповідав тепер про свого пожильця кожному стрічному, і от все місцеве панство, прочувши про лисячі чудеса, майже щодня завертало свої екіпажі до воріт старого, прагнучи заприятелювати з ним. Старий приймав їх усіх з особливою поштивістю. З часом до нього почали зазирати і представники місцевої влади. І тільки коли сам правитель області попросив дозволу познайомитися з ним, старий рішуче відмовив. Правитель звернувся до Лі як до господаря, щоб той спробував уладнати це непорозуміння, але дідок відмовив знову. Тоді Лі поцікавився, яка ж причина. Старий присунувся ближче й пошепки пояснив йому:
— Ви, звичайно, не знаєте, що в своєму попередньому житті він був віслюком. Хоч тепер він і з достоїнством править нами, але все одно належить до тих, що п'ють все підряд, яку б ти погань їм не підсунув. Я, звичайно, іншого роду і соромлюся з такими знатись.
Добираючи слова, так щоб не образити начальника, Лі повідомив йому про відмову, пославшись на те, що лис боїться його проникливого розуму, тому й не сміє прийняти його. Той повірив і більше не наполягав.
Сталося це тисяча шістсот сімдесят другого року. Невдовзі після цього в провінції Шаньсі спалахнуло повстання, і там чинилося щось жахливе. Отже, виходить, що лис знав про все це наперед.
Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:
Віслюк — тварина недоладна. Коли він злий, то починає брикатись і ревіти, очі в нього стають великі, мов чашки, а вигляд лютий, мов у бугая. Тоді не лише його ревіння огидно слухати, а й на нього самого дивитись бридко. Однак варто поманити віслюка жмутом сіна, як він одразу ж покірно опустить голову і з радістю дозволить накинути на себе вуздечку. Безперечно, якщо людина з такими нахилами стає правителем, то можна цілком стверджувати, що вона, мабуть, якоїсь погані насмокталась. Дозвольте висловити побажання, щоб ті, хто має намір правити нами, не забували про віслюка, як про певне застереження, і прагнули бути схожими на лиса. Від цього, зрозуміло, благородних вчинків у їхній діяльності стане більше.
НІЖНИЙ КРАСЕНЬ ХУАН ДЕВ'ЯТИЙ
У Хе Шіцаня, на прізвисько Цзисяо, був на східній околиці міста кабінет для занять, двері якого виходили прямо в поле. Одного вечора студент прогулювався і побачив жінку, що їхала на віслюку. А слідом за нею прямував юнак. Жінка мала років за п'ятдесят, але була ще досить приваблива. Потім він перевів погляд на юнака — хлопчину років п'ятнадцяти-шістнадцяти, який своєю незвичайною вродою міг затьмарити найпершу красуню.
Студент Хе полюбляв, як то кажуть, «відривати рукав»[*]. І от, поки він дивився на юнака, його душа, так би мовити, покинула своє пристановище, а сам він аж навшпиньки став і стежив за красенем доти, доки вдалині не зникла його постать. Тільки після цього студент повернувся до кімнати.
...передав через служника свій іменний листок
Іменний листок — щось на зразок візитної картки червоного кольору, на якому чорною тушшю були написані прізвище та ім'я людини.
«Відривати рукав»
Цей вираз походить з давнього переказу про якогось Дун Сяня, що жив у І ст. до н. е.; за протекцією він потрапив у палац і дуже припав до душі імператорові. Ні вдень, ні вночі імператор не хотів розлучатися з ним. Одного разу, коли вони спали поряд, Дун Сянь перевернувся уві сні й ненароком ліг на край широкого рукава імператорського халата. Государю треба було встати; не бажаючи будити свого улюбленця, він відірвав рукав халата й тихо підвівся. З тих пір вираз «відривати рукав» у китайській літературі став означати ганебну любов чоловіка до чоловіка.