Це зібрання — особливий світ, в якому реальне й надприродне нерозривно переплітаються між собою. Але не слід думати, що Пу Сунлін основоположник нового жанру; він створив лише особливий тип таких новел, де з великою силою розкрився його блискучий талант оповідача й стиліста. Виникнення в китайській літературі оповідань про дивовижне можна віднести до III–VI століть, коли з'явився цілий ряд збірників коротеньких оповідань про зустріч людини з нечистою силою.
Серед цих творів траплялися і релігійні оповіді про чудеса, і літературні обробки народних казок, і записи дивовижних переказів про надприродне. Вся увага авторів цих ранніх збірників зосереджувалася на змалюванні незвичного «факту». Важливо було, що сталося, а не з ким сталося. Нерідко найнеймовірніші випадки приписувалися і реальним історичним персонажам. Однак у VI–VII століттях ситуація в китайській літературі істотно змінилася. Виникла так звана танська новела (за назвою династії Тан), у якій окремі дивовижні випадки поєднувалися в цілий ланцюг епізодів розгорнутої оповіді. На формування танської новели значний вплив мала житійна проза (чжуань) — описи життя знаменитих героїв, і особливий жанр цзи — витончені короткі нотатки про відвідини пам'ятних місць чи про події, які відбулися там.
Подальше шліфування літературної новели в Китаї продовжувалося в Х-XVI століттях. Спочатку Пу Сунлін теж хотів підтримати традицію новел-життєписів і навіть збирався назвати свій збірник «Життєписи лисиць та бісів», але потім вирішив дати йому назву більш нейтральну — «Описи дивовижного».
Характерно, що першу ж новелу в своєму зібранні «Екзамен на посаду бога міста» Пу Сунлін закінчує словами: «Герой новели Сун власноручно склав свій короткий життєпис, але, на жаль, він не зберігся після смерті автора. Все, про що тут ішла мова, викладено в загальних рисах». Письменник дає зрозуміти, що твір цей не є справжнім життєписом героя.
Відмовляючись від певних традицій, що протягом віків визначали жанр новели про дивовижне й своєрідне, Пу Сунлін разом з тим ніби знову повертається до витоків цього жанру, тобто до простого запису дивовижного випадку. Але випадок у нього, на відміну від письменників III–VI століть, не має самодостатнього значення. Пу Сунлін перетворює простий запис дивовижного випадку в новелу-притчу. Ще основоположник китайської історіографії Сима Цянь (II ст. до н. е.) закінчував свої життєписи, написані немовби зовні безстороннім автором, особливими резюме, в яких давав уже свою, особисту, оцінку змальованим героям та подіям. Пізніше подібними резюме іноді закінчували свої новели й письменники VII–XII століть, однак уже в їхніх послідовників, що творили в XIII–XIV століттях, традиція не знайшла підтримки.
Новелісти цього часу більше думали про захоплюючу фабулу, ніж про дидактичну спрямованість своїх творів. Пу Сунлін поновив традицію авторських резюме; саме завдяки цьому сатиричне звучання багатьох його творів набуло особливої виразності.
Якщо поглянути на «Описи дивовижного» як на цілісний літературний твір, то легко побачити, що розгорнуті новели з глибоким суспільним змістом чергуються з маленькими оповіданнями, кожне з яких є майстерним відтворенням дивовижного випадку. Така, наприклад, історія «Даос Цзюй Яожу», що складається усього з кількох рядків (чоловік покинув домівку, щоб стати даоським ченцем, родичі залишили вдома його одяг та речі, але ті «плавно-плавно вилетіли з кімнати й подались за ним слідом»). Перед нами типове оповідання III–VI століть — повідомлення про дивовижний випадок. Можна припустити, що Пу Сунлін навмисне включив до свого зібрання такі мініатюри, щоб пом'якшити гостру критику сучасного йому суспільства в інших новелах.