З цими словами він вийняв із свого рукава кухоль чудового вина. Потім засунув руку і видобув цілий кошик всіляких закусок. Поставивши все це на стіл, він знову заходився порпатись у рукаві. Разів з десять залазив туди рукою і щоразу витягував щось нове, аж поки не заставив увесь стіл. Після цього він запросив служників пригощатись і частував їх доти, доки вони не сп'яніли. Те, що залишилося на столі, Дань поховав назад у рукав.
Довідавшись про цей незвичайний фокус, Хань причепився до ченця, щоб він і йому показав щось подібне. Дань намалював на стіні у його кімнаті місто. Штовхнув рукою — і міська брама розчинилась навстіж. Потім узяв мішок із своїми речами та скриню з одягом, кинув усе це в розчинену браму, а тоді, склавши руки, вклонився на прощання і сказав:
— Я пішов.
Та й стрибнув у місто. Брама одразу зачинилася за ним. Даос зник.
Опісля доходили чутки, ніби він у місті Цінчжоу вчить на вулицях дітей малювати тушшю на долонях кільця, а потім жартома кидати їх на перехожих. Ці кільця, куди б їх не кидали — на обличчя чи на одяг, — зривалися з долоні й прилипали до обраної цілі.
Розповідали також, що він був мастаком на всякі витівки у подружніх опочивальнях. Міг, наприклад, зробити так, що деякі органи в нижній частині тіла цілими келихами пили підігріте вино. Хань якось і сам мав нагоду пересвідчитись у цьому.
ЧАРОДІЙ ГУН МЕНБІ
Лю Фанхуа був найбагатшою людиною в окрузі. Щедрий за вдачею, він дуже любив приймати гостей, тому за столами у нього майже щодня збиралося не менше сотні чоловік. Чуйним був і до чужого горя: міг дати в борг хоч тисячу ланів. І друзі, й родичі часто зверталися до нього за допомогою, але повертати гроші чомусь не квапились.
Проте серед завсідників був один, на ім'я Гун Менбі, родом з провінції Шаньсі, — який ніколи навіть гроша ламаного не попросив. Бувало, заїде до Лю — і може прогостювати у нього цілий рік. Він умів вести витончену бесіду, і господар частіше, ніж будь з ким іншим, засиджувався з ним допізна.
Був у Лю синок, звали його Хе. На той час, про який іде мова, хлопцеві ще волосся на голові у два жмутики зв'язували[*]. Він називав Гуна дядею, а той при нагоді залюбки грався з ним. Бувало, прийде Хе з школи, і починають вони з Гуном, сміючись та жартуючи, підкопувати цеглини, якими вимощено підлогу в кімнатах, і ховати під ними камінці та череп'я, так ніби скарб якийсь. Скоро підлога була перекопана майже в усіх п'яти кімнатах, і скрізь вони понаховували «скарбів». Люди кепкували над Гуном, казали, що в дитинство впав, але малому Хе ця гра подобалась. Незважаючи на глузування дорослих, до дядька Гуна він ставився з більшою приязню, ніж до будь-кого іншого з батькових приятелів.
Промайнуло десять років. Батьківське господарство за цей час дуже підупало і гостей поменшало також. Але й тепер все ще нерідко траплялось, що з десяток чоловік засиджувались біля столу до пізньої ночі за чаркою та веселими розмовами.
Хазяїн хоч і постарів за ці роки і справи його йшли все гірше й гірше, але не занепадав духом і час від часу продавав шмат землі, щоб на виручені гроші приготувати для гостей курятину та інші закуски. Синок теж намагався не відставати від батька. Дивлячись на нього, він і собі збирав компанію приятелів та й прогулював з ними батькове добро. Лю Фанхуа ні в чому не перечив синові.
Але скоро старий Лю захворів і невдовзі помер. Як виявилося, не було за що навіть труну купити. Тоді Гун дістав із своєї кишені гроші і влаштував похорон. Хе після цього став ще більше поважати його і відтепер звертався до дядька Гуна за порадою у будь-якій справі.
А Гун щоразу, як тільки приходив до них, приносив з собою в рукавах всіляке череп'я. Зайде до кімнати й кине все те куди-небудь у темний закуток. Важко було зрозуміти, навіщо він і досі тягає у дім цей мотлох.
Хе безперестанку скаржився йому на свої злидні.
— Ні, — заперечував Гун, — ти ще не знаєш горя. Плачеш, що грошей немає, а дай тобі зараз хоч тисячу ланів, ти ж їх миттю розтринькаєш. Справжнього чоловіка насамперед мусить хвилювати, як йому утвердитись на світі, а не те, що він бідний.
За кілька днів Гун сказав, що йому час додому, й почав прощатись. Хе розплакався і крізь сльози весь час повторював, щоб дядько Гун скоріше повертався. Той пообіцяв і пішов.
Минув якийсь час, і Хе дожився до того, що вже й їсти було нічого. Все майно він попродав або віддав у заставу, а гроші прогуляв. Єдина надія була на дядька Гуна. Хе з нетерпінням чекав, коли той знову прийде і все влаштує, але за ним і слід прохолов. Зник, мов жовтий лелека, що подавсь у вирій.
...волосся на голові у два жмутики зв'язували
Раніше в Китаї дітям до шести років голили голову, залишаючи кілька кущиків волосся, які зв'язували у жмутики.