Ще поки батько був живий, для Хе висватали дівчину, дочку якогось Хуана з Уцзі. Це була багата й родовита сім'я. Та згодом, прочувши, що Лю збіднів, Хуан почав шкодувати, що зв'язав себе обіцянкою. Коли Лю помер, йому сповістили про це, але він навіть не прийшов на похорон. Усе вибачався та пояснював, що відстань велика і таке інше.
Коли закінчилася жалоба по батьку, мати послала Хе, щоб він домовився про день весілля. Вона сподівалась, що Хуан пожаліє хлопця і не обділить його своєю увагою.
Коли Хе прийшов до двору свого майбутнього тестя, той, довідавшись, в якому дранті прибув наречений, наказав сторожеві не пускати його й на поріг. Звелів лише передати:
— Іди додому і роздобудь сто ланів. Матимеш гроші — приходь, а інакше і носа не показуй. Вважай, що я тобі нічого не обіцяв.
Почувши таку заяву, Хе гірко заплакав. Старенька Лю, яка жила навпроти Хуанів, пожаліла його, нагодувала, а потім дала на дорогу три сотні дрібних монет[13] і з добрими словами випровадила додому.
Мати Хе і плакала, й обурювалась, але допомогти нічим не могла. Та раптом вона згадала, що свого часу чоловік вісім чи навіть дев'ять з кожного десятка їхніх гостей позичали у них гроші. І вона порадила синові звернутися до декого з них, особливо до заможних.
— Ні, — відповів їй Хе, — люди зналися з нами через те, що ми були багаті. Якби я міг зараз сісти в карету, запряжену четвіркою коней, то навіть тисячу ланів неважко мені було б у них позичити. А коли я прийду такий, як є, то чи згадає хто-небудь з них про колишню дружбу й те добро, що ми їм зробили? Не забувайте також, що батько, даючи гроші, ніколи не вимагав ні розписок, ні чиєї-небудь поруки. Як ви стягнете борг, коли немає ніяких доказів?
Проте мати наполягала далі, і синові довелося послухатись. Ходив, ходив по людях, та за двадцять днів не дістав ні гроша. А втім, один благодійник, багатій Лі Четвертий, якого свого часу вони й привітно приймали, і багато в чому допомогли. Зворушений розповіддю про злидні, які обсіли тепер сім'ю покійного, він подарував їм аж цілий лан і був певен, що виявив велике благородство.
Мати з сином гірко плакали і відтоді вже ні на кого не сподівались.
Дочці Хуана тим часом виповнилося п'ятнадцять. Довідавшись про батькове рішення, вона в душі вирішила, що це несправедливо, і коли Хуан хотів віддати її за іншого, вона залилася слізьми:
— Молодий Лю Хе не в бідній сім'ї народився, і ви в той час не проміняли б його ні на кого іншого, навіть на багатшого. А тепер, коли він зубожів, його можна гнати геть? Як же це так?
Хуанові не сподобались її слова, і він, як тільки міг, переконував дочку, але дівчина не поступалась. Тоді батьки розгнівались на неї і лаяли бідолашну з ранку до вечора, та вона й далі стояла на своєму або відмовчувалась.
Невдовзі уночі на садибу Хуанів напали грабіжники. Вони по-звірячому побили старого та стару і геть дочиста забрали все добро. Як не намагався Хуан після цього відновити своє господарство, але через три роки воно зовсім занепало. А тут з'явився якийсь купець із західних районів. Провідавши, що у Хуанів надзвичайно гарна донька, він пообіцяв заплатити п'ятдесят ланів, якщо старий дасть згоду на шлюб. Батько дуже зрадів і погодився. Він гадав, що йому таки пощастить умовити дівчину. Але та, провідавши про намір батька, натягла на себе всіляке дрантя, вимазала обличчя сажею і вночі зникла з дому.
Дорогою їй доводилося просити милостиню, щоб не померти з голоду, поки нарешті місяців через два вона дісталася до Баодіна. Розпитала в людей, де садиба Лю Хе, і якось уранці прийшла прямо до нього додому. Мати Хе подумала, що то жебрачка, і крикнула, щоб вона забиралась геть з двору. Дівчина захлипала і крізь сльози назвала своє ім'я. Тоді мати взяла її за руки й собі заплакала.
— Дитинко моя, — мовила вона, — на кого ж ти тепер схожа!
Дівчина з сумом розповіла про всі свої поневіряння, і мати з сином тихо зітхали, співчуваючи їй.
Потім дали їй помитися, розчесали волосся, і на її вродливому обличчі враз засяяли чарівні очі, заграли чорні брови. У матері й сина полегшало на душі.
Але разом з радістю в сім'ю прийшли й нові турботи. Тепер у домі було вже три роти, і їсти доводилося лише один раз на день.
— Нехай уже нам з сином випала така доля, — бідкалася мати, — а в чому завинила наша люба невісточка, яку ми прирекли на такі злидні?
— Ваша невістка й гірше бачила, поки, старцюючи, добиралася сюди. Якщо порівняти, то було страшне пекло, а тепер я ніби в раю.
Мати, вислухавши її, мимоволі всміхнулась. Якось, порядкуючи в будинку, невістка зазирнула до однієї з порожніх кімнат, де тепер уже ніхто не жив. На підлозі скрізь лежали оберемки старого сіна, якесь ломаччя. Поволі увійшла в кімнату. Скрізь бруд, пилюка, а в темному кутку ціла купа мотлоху.