Старий Хуан у відповідь тільки бурчав: «Правда, правда...».
Хе наказав перевдягти їх і залишив у себе жити. Отак прожили вони трохи більше місяця, але старий ніяк не міг заспокоїтись. Ніби й добре тут, а душа не лежить до цього двору. І він почав говорити, що хоче додому. Хе подарував йому сто ланів срібла і сказав на прощання:
— Купець із заходу давав лише п'ятдесят, а я — вдвічі більше.
Червоніючи по самі вуха, Хуан узяв гроші. Хе дав батькам ще й воза та коней, і старі рушили в дорогу. Відтоді вони жили в достатку до кінця днів своїх.
ВОЛОХАТА ЛИСИЦЯ
Селянинові Ма Тяньжуну було років за двадцять, коли в нього померла дружина. А про нове одруження і мріяти не міг, бо був бідний.
Вийшов він якось у поле, щоб прополоти свої посіви, коли ж бачить: по грядках, не зважаючи ні на стежки, ні на межі, прямує якась молода гарно вдягнена жінка. Ставна собою, рум'янощока, хоч на обличчя й не дуже красива. Ма подумав, що вона, певно, заблукала. Озирнувся довкола — в полі ні душі. Одразу ж підбіг до неї і, жартуючи, почав залицятися. У відповідь жінка лише всміхалась. Ма закортіло пізнати з нею найбільшу втіху.
— Хіба в полі серед білого дня можна таке робити? — зупинила вона його. — Ви краще біжіть додому, замкніть двері, щоб ніхто не прийшов, і чекайте на мене. Як стемніє, я прийду.
Ма не повірив, але жінка заприсяглася. Тоді він детально розповів їй, де його будинок і як туди дістатись. Жінка пішла, а коли споночіло, вона справді з'явилась, і обоє з радістю втішались одне одним.
Ма відчув якусь особливу ніжність її шкіри. Присвітив каганцем, справді — шкіра рожева й тоненька, немов у маляти, а все тіло вкрите тонким волоссям. Ма дуже здивувався. «А що, як це лисиця-перевертень?» — подумав він і почав, ніби жартома, розпитувати жінку, а вона й не крилася, зізналася чесно.
— Якщо вже ти чарівниця, — сказав Ма, — то тобі легко зробити все, про що б тебе не попросили. Оскільки я удостоєний честі так близько пригорнутися до тебе, то невже ти не зглянешся на мою бідність і не порятуєш кількома ланами?
Жінка пообіцяла. Наступної ночі вона прийшла знову. Ма почав вимагати грошей, а та вдала, що дуже заклопотана, і сказала:
— А про гроші я й забула!
Вранці, коли вона зібралася йти, Ма нагадав їй про гроші. І наступної ночі спитав:
— А те, що я просив, мабуть, знову забула?
Жінка засміялась і попросила трохи зачекати. Через кілька днів Ма знову почав надокучати їй, і жінка, сміючись, витягла з рукава два срібних зливки, вартістю п'ять-шість ланів. Краї зливків були трохи підняті, а по них — тонкий візерунок. Хоч би й не хотів, а залюбуєшся. Не тямлячи себе від радості, Ма схопив гроші і миттю заховав їх у скриню на самісіньке дно.
Десь через півроку, коли треба було за щось заплатити, він дістав зливки і комусь їх показав.
— Так це ж олово! — сказали йому.
Ма не повірив, попробував на зуб і відкусив невеликий шматочок металу... Від несподіванки він зовсім розгубився, вхопив обидва зливки й кинувся додому. Дочекався ночі, коли прийшла жінка, і почав її лаяти на всі заставки.
— Така вже доля ваша, — засміялась у відповідь жінка. — Бачите, справжнє срібло не для вас, ви йому ради не зумієте дати. Був час, потішилися трохи — і цього досить.
— Колись я чув, — уїдливо докинув Ма, — ніби всі лисиці-перевертні найперші красуні. А тепер упевнився, що все це брехня!
— А це залежить від того, перед ким з'являємося ми в людській подобі, — відповіла йому лисиця. — Вам не випало щастя навіть на один лан срібла, то чи гідні ви красуні, від одного погляду якої падають соколи з неба і риба пірнає на дно? З такою брутальною личиною, як оце зараз у мене, я, звичайно, не до пари кому-небудь благородному, але коли порівняти мене з якоюсь горбатою чи довгоногою, то я найперша красуня.
Минуло ще кілька місяців, і раптом вона подарувала Ма три лани.
— Ви не раз вимагали в мене грошей, — сказала йому лисиця, — однак я тоді вважала, що долею вам не призначено їх мати. Але тепер настав час, і скоро до вас прийде сваха. Тож дозвольте піднести вам ці гроші, щоб ви нарешті розжилися на дружину. Можете вважати, що це мій подарунок на прощання.
Ма запевнив її, що в нього й думки не було про одруження, однак жінка стояла на своєму:
— Є думка чи немає, але сваха через день-два неодмінно тут буде.
Ма поцікавився, а чи ж гарна та дівчина, яку за його свататимуть.
— Вам хотілося найпершу красуню мати, — відповіла лисиця, — що ж, буде красуня!
— Не смію сподіватись на таке щастя, — зашарівся Ма. — До того ж хіба за три лани купиш дружину?