Якось він пішов до двоюрідного дядька в гості. За столом зав'язалася весела розмова. Мю вмів сказати дотепне слово, тому всім сподобався. Та коли добряче випили, він почав лаятись, ображаючи всіх родичів, а також якогось гостя. Той розгнівався, здійнявся гамір. Господар, намагаючись помирити їх, кидався то до одного, то до другого, але Мю, подумавши, що він захищає гостя, напав і на дядька. Тоді, щоб якось втихомирити бешкетника, послали за його батьками. Ті прибігли, скрутили сина, відвели додому й поклали спати. І тут у Мю раптом почали холонути руки й ноги. Прислухались — а він уже ледве дише, ось-ось помре!
А Мю тим часом здалося, ніби його схопив якийсь стражник у чорній шапці і повів до палацу, вкритого блакитною черепицею. Такої величезної будівлі Мю ще ніколи в житті не бачив. Вони зупинилися на кам'яному майданчику серед юрби й стали чекати, поки прийде начальник.
«За що? — подумав Мю. — За бійку, мабуть. Дядьків гість, певно, скаргу подав».
Він повернувся до стражника в чорній шапці, але так і не посмів спитати, бо очі в того були витріщені, мов у розлюченого бугая, і почав заспокоювати себе: хіба то великий злочин, що він, стипендіат, посварився з якимось там простолюдином?
Раптом на східцях показався писар.
— Розгляд скарг та позовів переноситься на завтра на ранок! — оголосив він.
Юрба, що стояла внизу, враз сколихнулась, загомоніла. Штовхаючи одне одного, люди почали розходитися.
Слідом за стражником у чорній шапці Мю теж вийшов на вулицю і зупинився під дахом якоїсь крамниці. Втягнувши голову в плечі, він розгублено тупцював на місці, не знаючи, в який бік податись.
— П'яниця ти нещасний, — почав лаяти його стражник. — Уже смеркає, люди пішли шукати собі якусь вечерю та нічліг, а ти куди підеш?
Тремтячи всім тілом, Мю відповів:
— Аби я знав куди. Мені ж і слова не сказали про цю подорож. І дома ніхто нічого не знає, і в самого ні гроша за душею.
— П'янюга! — обурювався далі стражник. — Як на горілку, так знаходиш гроші! Будеш ще дурня з себе корчити, то діждешся, що я своїми старечими кулаками всі ребра тобі полічу.
Не сміючи й слова сказати, Мю низько опустив голову. Коли ж бачить: з будинку навпроти вийшов чоловік, глянув на нього і здивовано вигукнув:
— Звідки це ти тут узявся?
Придивився Мю і впізнав материного брата Цзя, який помер ще кілька років тому. Тільки тепер бідолаха з жахом подумав, що він і сам, певно, вже мертвий, — і від страху боляче стиснулося серце.
— Врятуйте мене! — почав він слізно благати дядька.
— Ви, святий Дуне, своя людина, — звернувся той до стражника в чорній шапці. — Не погребуйте, зробіть ласку, відвідайте моє убоге житло.
Вони зайшли до нього додому. Цзя ще раз вклонився стражникові і попросив бути милостивим, не судити суворо, коли що-небудь не так.
За кілька хвилин подали вино й закуски. Всі посідали до столу й почали пригощатись.
— То що там мій небіж накоїв? За які це гріхи на вашу голову звалився такий клопіт? — поцікавився Цзя.
Коли владика їхав до гори Фуло, ваш небіж саме стояв на дорозі і брутально лаявся. От владика і наказав мені схопити цього лихослова.
— Вже були у владики?
— Ні, він ще не вернувся. Розглядає разом з духом гори Фуло справу якогось Хуанцзи.
— Яка ж кара чекає на мого небожа?
— Поки не знаю. Але за такі вихватки владика по голівці не гладить.
Слухаючи розмову, Мю в душі тремтів від страху, з нього градом котився піт. Чарка, палички — все падало з рук.
Через деякий час стражник підвівся й став прощатись:
— Щиро дякую вам за частування. Наївся і напився досхочу. А тепер залишаю вам на поруки вашого небожа. Як тільки приїде владика, я дозволю собі ще раз потурбувати вас.
Коли він пішов, Цзя почав вичитувати Мю:
— Ти ж один-єдиний син у своїх батьків, і вони ж тебе так берегли, так пестували, так любувалися тобою, мов перлиною на долоні. Слова поганого тобі ніколи не сказали. А ти? Уже в шістнадцять років після третьої чарки горланив і шукав, з ким би посваритись. Тільки, бувало, щось тобі не до вподоби, починаєш грюкати у двері, скидати з себе одяг, лаятись. Тоді мені здавалось, що все це — юнацькі витівки. Чи міг би я подумати, що ти й через десять років не наберешся розуму? І що тепер з тобою робити?!
Мю упав перед дядьком навколішки, залився слізьми і довго каявся. Цзя нарешті сказав:
— Я, зрозуміло, докладу всіх сил, щоб тебе виручити. Тут я тримаю монопольку і зажив цим доброї слави. Святого Дуна, з яким ми щойно випивали, доводилося не раз пригощати, і у мене з ним добрі стосунки. Гадаю: навряд чи владика тебе запам'ятав, адже він щодня розбирав тисячі справ. Отож спробую умовити твого стражника, може, він погодиться тебе відпустити. — А тоді, на мить замислившись, додав: — Проте діло це дуже ризиковане...