Однак не ці детективні історії складають основу Пу Сунлінового зібрання. В ньому переважають розповіді про зустріч людини з лисицями та чортами і про чудеса, які творили даоські й буддійські ченці, — саме через це вибрані новели Пу Сунліна об'єднані в українському перекладі під загальною назвою «Ченці-чудотворці».
Даоські й буддійські служителі культу, мабуть, таки мало чим нагадують православних. Даосизм — особлива китайська релігія, яка склалася на початку нашої ери на основі древніх шаманських вірувань. Функції шамана практично перейшли до даоських ченців, які займалися ворожінням, пошуками засобів для безсмерття, вигнанням із тіла хворого злих духів, алхімією, розробкою усіляких містичних учень, проблемою взаємовідносин між чоловіком та жінкою і багато чим іншим. Буддійські ченці (їх легко впізнавали по жовтих халатах і бритих головах), на відміну від даоських, які ходили в синьому вбранні, займалися проблемами спасіння душі від переродження після смерті в нижчу істоту, вели похоронні справи, читали поминальні молитви. І ті, й інші ченці були оповиті ореолом таємничості.
Та слід сказати, що народ не дуже вдавався в тонкощі різниці між цими релігіями. До XIV–XV століть в Китаї виробився своєрідний храмовий синкретизм. Три філософсько-релігійні вчення: конфуціанство, яке розглядало проблеми служіння людини суспільству і лише віддалено нагадувало релігію, буддизм, запозичений з Індії, та даосизм злилися в народній свідомості в єдиний комплекс. У бідному сільському храмі європейські мандрівники часто з подивом спостерігали, як поряд стоять статуї Конфуція, Будди й засновника даосизму — Лаоцзи. Представники пануючих класів, певна річ, розрізняли ці вчення досить чітко, та коли, наприклад, захворював чиновник-конфуціанець, то лікувати його міг даоський чернець, а ховати — буддійський. Це нікого особливо не бентежило.
У Пу Сунліна всі ченці виступають як чудотворці. Порівняйте, наприклад, даоса Даня з однойменної новели, який створює ціле місто-міраж, і буддійського ченця із згадуваної вище історії «Поки варилася каша», який показує герою уві сні все його майбутнє життя. Їхні функції дуже схожі.
Уже згадувалося, що в багатьох новелах Пу Сунліна діють лисиці-перевертні. В стародавньому китайському фольклорі повно всіляких перевертнів — це й павуки, і свині, і змії, і тигри, і риби, і дерева... Однак у читачів новел Пу Сунліна може скластися враження, що в китайському фольклорі переважають оповідання саме про лисиць. Насправді їх не так уже й багато, не більше ніж оповідань про інших тварин-перевертнів, і в їхній основі лежать народні повір'я про лисиць та культ лисиці.
Як повідомляється в одному творі, написаному приблизно в III–IV століттях, у народі вірили, що «лисиця, яка дожила до п'ятдесяти років, здатна перевтілюватися в жінку. Столітня лисиця перетворюється на красуню і може вступати в інтимні стосунки з чоловіками; вона знає все, що робиться за тисячу верст від неї, вміє насилати всілякі видіння й так морочити людей, що вони божеволіють. У тисячолітньому віці вона стає небесною лисицею». В цій характеристиці, однак, не сказано, що лисиця здатна перевтілюватися у чоловіка, а Пу Сунлін згадує про це, хоча, певна річ, його увага передусім зосереджена на змалюванні жінок-лисиць. Найчастіше це позитивні героїні, вірні подруги студента, такі, як Ятоу з однойменної новели, але інколи, спокушаючи героя, вони накликають на нього лихо.
У давнину китайці шанували лисицю й приносили їй жертви. Академік В.М.Алексєєв, який багато подорожував по Китаю на початку нашого століття, писав: «Ви йдете через китайські поля й раптом бачите, що перед якимось пагорбом стоїть величезний стіл, на ньому розміщено старовинні посудини, прапорці, значки і всі інші речі, які бувають у храмах. Ви запитуєте у перехожого, що це таке, й чуєте відповідь: «Це фея-лисиця». Виявляється, вона живе десь тут, поряд, і її вмовляють не шкодити бідному люду, і не тільки не шкодити, а, навпаки, робити йому добро, як роблять це інші духи».
Використовуючи народні повір'я і традиції, що передували китайській літературній новелі, Пу Сунлін створив свій особливий тип оповіді. Він був не просто блискучим стилістом, а стилістом, який про речі, загалом простонародні, зумів розповісти мовою найвищої літератури, мовою, сповненою натяків й прихованих ремінісценцій. Так до нього не писав жодний з китайських новелістів.