У новелі «Віддана Ятоу», наприклад, герой тікає з дівчиною, яку кохав, з будинку її матері. Прибувши на нове місце, вони знімають кімнату, і герой, жаліючись на свою бідність, каже дівчині, що їх зараз оточують лише «голії стіни». Освічений китайський читач відразу ж здогадувався, що автор вкладає у вуста героя слова, які сказав колись в аналогічній ситуації знаменитий поет II ст. до н. е. Сима Сянжу, що теж утік разом із своєю коханою — донькою багатія. Слова подані, звичайно, без будь-якого посилання, але читач, добре обізнаний з древніми текстами, миттю уловлював, що це трохи перефразована цитата з «Життєпису Сими Сянжу», створеного блискучим стилістом давнини, засновником китайської історіографії Симою Цянем. Встановивши це, читач розумів натяк, захований у попередній фразі героя: «Сиджу я в кімнаті, лотос чудовий навпроти...» Річ у тім, що в старовинному творі «Різноманітні записки про Західну столицю» розповідалося таке: у молодої вдови Чжо Веньцзюнь, з якою втік Сима Сянжу, «брови були подібні до обрисів далеких гір, а обличчя нагадувало квітку лотоса». Отже, і тут, і там прихований стилістичний натяк на схожу ситуацію — втечу закоханих.
Характерно, що складний текст Пу Сунліна невдовзі став обростати коментарями, які пояснювали найвитонченіші натяки. Проте коментатор Люй Чжаньень (XVIII чи XIX ст.) розкрив тільки натяк, що був у описі красуні з «Різноманітних записок...», залишивши поза увагою фразу про «голії стіни», яку, мабуть, й так зрозумів кожний освічений читач.
Та, на жаль, усю цю приховану привабливість стилю Пу Сунліна надзвичайно важко донести в перекладі до іноземного читача, майже неможливо. Але і в перекладах новели Пу Сунліна давно вже здобули визнання у багатьох країнах світу.
Вони були перекладені спершу на маньчжурську, а потім на японську й монгольську мови, їх читають по-англійському й по-румунському, по-німецькому й по-французькому. У 1910 році майбутній академік В.М.Алексєєв переклав кілька новел Пу Сунліна на білоруську мову, а в радянський час опублікував чотири книжки гарних перекладів із збірника «Дивовижні історії з кабінету Ляо», які майстерно передають російською мовою аромат китайського оригіналу. Тепер і український читач має змогу познайомитися з оригінальними перекладами новел Пу Сунліна, які, як ми сподіваємося, припадуть йому до душі, трохи відкриють йому не відому раніше сторінку з багатющої скарбниці давньокитайської класики.
Борис Рифтін
ЯК ПЕРСИКА КРАЛИ
Якось у дитинстві мені пощастило побувати в головному місті нашої області. Трапилося це в день Свята початку весни[*]. Сотні городян висипали того дня на вулиці, де майже всі будинки й крамниці, за давнім звичаєм, були прикрашені барвистими паперовими стрічками. Групками й поодинці люди просувалися до міської управи. То тут, то там стояли оркестри, які гриміли трубами й гупали барабанами. Це називалося «давати весні виставу».
Укупі з товаришами і я подався поглядіти на небачені видовища. Вулиці були вщерть запруджені народом. А в залі міської управи було ще тісніше. Посередині, на підвищенні, сиділи чотири чиновники у червоних халатах. Двоє з них — обличчям на захід, двоє — на схід. Я тоді був ще надто малий, щоб розібратися, які чини у них. Та й не до цього було: довкола лунав людський гомін, чувся бій барабанів та завивання труб, від якого аж вуха закладало.
Раптом до помосту, де сиділи чиновники, почав пробиратись якийсь чоловік з коромислом на плечі. Слідом за ним ішов хлопчина з розпатланим волоссям. Чоловік, здається, щось сказав панам, але в залі стояв такий гамір, що я не почув жодного слова. Було тільки видно, як люди довкола них весело сміються.
До чоловіка підійшов служник у темному халаті й звелів йому показувати фокуси. Чоловік погодився, але попросив дізнатись, які б саме фокуси вони хотіли бачити. Ті, що сиділи на помості, перезирнулись і перемовилися кількома словами. Після цього служник спустився до чоловіка і спитав його від імені панів, що саме він уміє. Той відповів, що може перетворити будь-що живе на мертве і навпаки. Служник доповів про це чиновникам. За хвилину він знову спустився з помосту і наказав фокусникові дістати панам персика. Той згодився, одразу ж скинув з себе верхній одяг і поклав його поверх кошика. Потім удав, що чимось невдоволений, скривився і сказав:
— Ех, панове, панове! Ви ж добре розумієте, що це зовсім неможливо! Адже земля ще міцно скута льодом, а вам, бачите, персика забаглося! Де ж мені його взяти? А не дістану я його вам, то боюся, що накличу на себе гнів того, який сидить обличчям на південь[*]... Що ж мені робити?
Свято початку весни — так називалося свято, яке розпочиналось у Стародавньому Китаї приблизно з двадцять шостого числа дванадцятого місяця за місячним календарем (початок лютого) і включало в себе святкування Нового року. Для китайців, які не знали неділь та інших вихідних днів, це був період відпочинку та народних гулянь.
...боюся, що накличу на себе гнів того, який сидить обличчям на південь...
За давньокитайськими уявленнями, південь — сторона благих віянь. На південь було повернуто трон імператора, обличчям на південь сиділи в своїх приймальнях усі правителі областей та повітів. Тут мається на увазі губернатор провінції.