Тільки тоді Шана відпустили додому. Невдовзі після цього начальник дістав підвищення: його перевели в управління Наньчанської округи. Через рік і Шану довелося поїхати в Наньчан у своїх торгових справах. Тут він дізнався, що колишній начальник їхнього повіту вже помер, а його дружина збиралася повернутися з дітьми в рідні місця, тому розпродувала всі важкі, громіздкі речі. Серед них було й кілька плетених кошиків, у яких стояли бутлі з тунговою олією. Вдова заправила невелику ціну, Шан купив їх і повіз додому.
Дома виявилось, що один з бутлів протікає. Він перелив олію в інший посуд, а на дні побачив зливки срібла. Перевірили усі кошики — і в кожній посудині те ж саме. Зібрали все докупи і зважили — рівно стільки, скільки Шан колись викопав під муром.
Відтоді Шан дуже розбагатів, але ніколи не скупився, якщо треба було допомогти якомусь бідняку чи тому, кого лихо спіткало. Дружина часто умовляла його приберегти що-небудь для дітей та онуків, а він відповідав їй:
— Саме так я й дбаю про спадщину для них.
Сусіда, який колись доніс на нього, збіднів і мусив жебракувати. Не раз намірявся попросити допомоги у Шана, та соромно було за свій вчинок. Шан від людей довідався про його скруту.
— Послухай, — сказав він сусідові, — те, що сталося тоді зі мною, було присудом долі. Боги та духи зруйнували твоїми руками моє щастя, бо воно прийшло передчасно. Хіба це твоя вина?
Шан щедро допоміг сусідові, і той так розчулився, що аж заплакав.
Шан дожив до вісімдесяти років. Кілька поколінь його дітей та онуків ніколи не бідували.
Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:
Надмірні марнотратники трапляються навіть серед князів, графів та їм подібних. То що ж говорити про простих людей? Шкода, звичайно, коли проста людина за життя безжально плюндрує те, що дісталося їй від неба. А там, гляди, прийшла старість, а їсти нічого!
Добре, що птах[42] хоч перед смертю проспівав жалібну пісню, а син зумів спокутувати батьківський гріх. Добре, що батько, а слідом за ним син після стількох років нужденного життя зрештою спромоглися таки повернутись до щастя й радості.
Інакше б кара за батьківські гріхи перейшла на сина, а від нього, в свою чергу, на внуків і так далі, поки б усі вони не перетворилися на злиденних жебраків...
А що то за створіння стара ворожка, яка навіть таємницю неба зуміла розкрити? Дивина, та й годі!
ВИРОК НА ПІДСТАВІ ВІРШІВ
Житель Цінчжоу Фань Сяошань жив з того, що продавав пензлики для письма. Одного разу він пішов зі своїм товаром по селах, а назад так і не повернувся. Сталося це четвертого місяця за місячним календарем. Його дружина, яка походила з родини Хе, залишилася дома сама, і вночі її хтось убив.
Тієї ночі сіявся дрібний дощ, а біля будинку в грязюці знайшли віяло з написаними на ньому віршами. Виявилося, що якийсь Ван Чен подарував це віяло Фейціну. Хто такий Ван Чен — ніхто не міг сказати, а щодо Фейціна, то цього заможного вихідця з села Іду всі добре знали. До того ж він був земляком Фаня і відзначався легковажною поведінкою, тому односельці й повірили, що злочин учинив саме він.
Начальник повіту наказав взяти У Фейціна під варту і допитати, але той нізащо не хотів зізнаватися. Тоді його закували в колодки та завели на нього судову справу. І пішли гуляти папери по різних інстанціях, в них то критикували прийняте рішення, то підтримували його, але остаточного висновку так ніхто й не хотів зробити.
Фейцін поступово став схилятись до думки, що смерті йому не минути, і звелів дружині не скупитися, щоб хоч його нещасну душу врятувати. Тому, хто перед ворітьми його дому промовить слово "Будда" тисячу разів, наказав давати теплі штани, а тому, хто дійде де десяти тисяч, — теплий халат.
Відтоді перед його будинком стало мов на базарі: тут повсякдень юрмилися сотні жебраків та іншої голоти, а їхні звертання до Будди було чути на кілька верст навкруги. Колишнє багатство тануло прямо на очах. Хазяйка мусила майже щодня продавати то шмат поля, то що-небудь з майна, тільки б вчасно розрахуватися з тими, що молилися за душу її чоловіка.
А сам Фейцін підкупив тюремного наглядача і попросив дістати йому отрути, але тієї ж ночі в'язню приснився якийсь святий, що звернувся до нього з такими словами: «Не губи своєї душі! Минулого разу лихо до тебе ззовні прийшло, а тепер чекай щастя зсередини».
Фейцін прокинувся, а потім знову поринув у сон — і знову ті ж самі слова причулися йому. Тоді він вирішив не кінчати життя самогубством.
Через деякий час на посаду начальника округу було призначено вельмишановного Чжоу Юаньляня[*]. Знайомлячись зі справами карних злочинців, що сиділи у в'язниці, він наштовхнувся на справу Фейціна і на мить замислився.
...було призначено вельмишановного Чжоу Юаньляня
Чжоу Юаньлянь — реальна історична особа, відомий за часів Пу Сунліна чиновник, справжнє ім'я його Чжоу Лянгун (1612–1672); Юаньлянь — його друге ім'я.