— Тепер ви завинили ще більше, — стривожилася Фан. — Тікайте мерщій з дому, а я, з вашого дозволу, візьму вину на себе.
— Справжній чоловік, — сказав на це Чжан, — якщо йому випадає смерть, ховатися від неї не стане. Чи смію я ставити під загрозу життя своєї дружини і майбутнє свого сина, щоб врятуватися самому? Про мене, моя люба, не турбуйся. Хотілося б тільки, щоб на нашому синові не обірвався «книжковий аромат»[45]. Лише тоді я спокійно склеплю очі.
Коли почало розвиднюватися, Чжан пішов до повітової управи і в усьому признався. Начальник повіту, оскільки Чжан уже був замішаний у справі, поданій на затвердження імператорові, не став його дуже карати. За кілька днів Чжана повели з повіту до столиці, закувавши перед тим у колодки, і це завдавало йому нестерпних мук.
Дорогою їм зустрілася жінка, що їхала верхи на коні, якого за вуздечку вела стара служниця. Придивився до жінки — аж то Шуньхуа. Чжан обізвався до старої, і з очей у нього закапали сльози. Вершниця смикнула за повід, повернулась до нього обличчям і, відкинувши рукою вуаль, здивовано вигукнула:
— А, це ти, братику? За що це тебе так?
Чжан коротко розповів їй про своє лихо.
— Як по правді, — мовила вона, — то мені, зваживши на твою поведінку, слід було б відвернутися від тебе. Але я цього не зроблю. Тут неподалік моя оселя, і запрошую тебе разом із стражниками погостювати в мене. Я подумала й вирішила, що дам і тобі, і їм трохи грошей на дорогу.
Усі рушили слідом за жінкою. Десь версти через півтори показалося невелике гірське село, де стояв високий, красивий палац. Шуньхуа злізла з коня і зайшла в покої, звелівши служниці провести гостей до вітальні. За кілька хвилин на столі з'явилося вино та всілякі закуски. Все було таке чудове й смачне, що, здавалося, ніби гостей вже давно тут чекали. Шуньхуа наказала служниці йти і звернулася до них:
— Оскільки чоловіків у нашому домі немає, то нехай пан Чжан гарненько почастує вас, служиві, бо попереду ще довгий шлях. Я, правда, вже послала вам назустріч свою людину з грошима, щоб вона потурбувалася про вас, шановні, та про пана Чжана в дорозі. Але як бачите, вона ще не встигла що-небудь для вас зробити.
Обидва конвоїри дуже зраділи і почали пити, скільки їм лізло, та вминати наїдки за обидві щоки, геть забувши, що час збиратися в дорогу. День уже схилявся до вечора. Конвоїри сп'яніли зовсім. Шуньхуа увійшла до кімнати, показала пальцями на колодки, й ті відразу ж попадали на землю. Потім вона схопила Чжана за руку і вивела на подвір'я. Тут вони вдвох сіли на одного коня і помчали, немов на крилах.
Через деякий час Шуньхуа наказала йому злазити.
— Залишайся тут, — кинула вона через плече. — У мене з молодшою сестрою побачення в Синьому морі[46]. Я й так уже через тебе затрималась і примусила її, бідну, так довго чекати.
Чжан спитав, коли вони зустрінуться знову. Шуньхуа не відповіла. Спитав удруге. Вона зіпхнула його з коня і помчала далі. Коли розвиднілось, Чжан поцікавився у людей, що то за місцевість. Виявилося, Тайюань. Він зайшов у місто, найняв собі житло і під ім'ям Гуна Цзицзяна став навчати дітей.
Минуло десять років. Розпитуючи людей, які прибували з рідних країв, Чжан поступово дізнався, що пошуки втікача майже припинились, і знову потихеньку подався на схід. Підійшовши до свого села, він зупинився перед брамою, не наважуючись іти далі, й дочекався, поки стемніло. А коли опинився біля воріт свого дому, відразу ж помітив, що мур огорожі став значно вищий, тепер через нього не перелізеш. Він постукав у ворота. Чекав дуже довго, поки вийшла його дружина і спитала, хто там. Чжан стиха обізвався до неї. Зрадівши до безтями, вона впустила його на подвір'я, але про людське око почала гримати:
— Кажеш, що залишився в столиці без грошей! То мусив би, здається, раніше додому прийти. Як же воно так вийшло, що тебе проти ночі в дорогу відпустили?
Зайшовши до кімнати, вони почали розповідати одне одному про все, що з ними сталося за цей час. Чжан тільки тепер довідався, що стражники, які колись супроводжували його до столиці, і досі не повернулися додому. Поки вони розмовляли, до них із-за занавіски кілька разів виходила якась молода жінка.
— Хто це така? — поцікавився Чжан.
— Наша невістка.
— А син де?
— Поїхав до столиці на «великі змагання»[47] і ще не вернувся.
— І довго ж я блукав чужими краями! За цей час мій син став уже дорослим. Не сподівався, що він зуміє продовжити «аромат нашої родової культури»... А скільки здоров'я це тобі коштувало!
45
«Книжковий аромат» — тобто з покоління в покоління передавати освіченість і начитаність.