Старий був вражений й пошкандибав до хати, щоб розповісти домашнім про почуте.
Скоро Цзя зустрівся зі своїми родичами. Його старший онук на той час уже помер, а молодшому — Сяну — перевалило за п'ятдесят. Сам Цзя був такий моложавий на вигляд, що у Сяна виникла підозра, чи справді це його дід.
Незабаром прийшла їхня бабуся і враз впізнала свого чоловіка. Сльози струмками збігали по її обличчю. Шкодуючи, що в неї немає власного кутка, вона повела Цзя до будинку старшого внука. Слідом за ними ввалилася ціла ватага жінок та чоловіків різного віку, а також дітлахи. Це здебільшого були онуки та правнуки Цзя, люди прості, грубі, неосвічені. Вдова старшого внука У купила вина і приготувала сяку-таку закуску з овочів. Потім звеліла своєму молодшому синові Го перебратися разом з дружиною до спільної кімнати, звільнивши свою прадідові та прабабі. Коли Цзя зайшов до приміщення, від смороду брудних пелюшок, пилюки та диму його занудило.
Минуло ще кілька днів, і він уже почав досадувати, що повернувся додому. Родичі по черзі годували його та дружину несмачними бідняцькими харчами. Сусіди, зустрівши Цзя де-небудь на вулиці, часто запрошували до себе, щоб поздоровити з поверненням, а його дружина залишалась голодна дома.
Вдова старшого внука, дочка освіченої людини, була гарно вихована й завжди ставилася до свекрів тепло й привітно. Але родина Сяна приймала їх все гірше й гірше, і часом навіть лунали образи.
Нарешті Цзя не витримав, забрав дружину, переїхав у інше село й почав там учителювати.
— Я так каюсь, що повернувся назад, — часто говорив він дружині. — Та що тепер удієш? Пізно шкодувати, доведеться, мабуть, починати життя знову. Якщо забути про сором, то не так уже й важко буде домогтися і багатства, і шани людської.
Так вони прожили більше року. Вдова старшого внука У часто відвідувала їх, приносячи якого-небудь гостинця, а з родини Сяна ніхто й носа не потикав.
Того ж року Цзя витримав конкурс у повітовому училищі. Начальникові повіту його твір дуже сподобався, і він щедро нагородив Цзя. Жити одразу стало легше. Тут і Сян раптом згадав про діда з бабою. Почав знову родичатися, горнутися до них. Якось Цзя покликав його до себе, підрахував, скільки онук витратився на них, повернув йому всі ті гроші і вигнав геть.
Згодом Цзя придбав собі будинок і забрав до себе вдову У. Старшого з її синів залишили на господарстві, а молодшого, дуже здібного, стали вчити грамоти з іншими дітьми.
Після повернення з гір голова у Цзя стала ще яснішою. За короткий час він успішно склав кілька відбіркових екзаменів і нарешті дістав звання цзіньші[50]. А ще через кілька років був призначений інспектором і вирушив у подорож по провінції Чжецзян. Добра слава про нього ширилася все далі й далі, а неперевершено на той час краса його хоромів, майстерність придворних співаків та танцюристів викликала у всіх захоплення.
Цзя був чоловіком суворим і непохитним, не любив пасувати перед вельможами, і тому вони вирішили розправитися з ним. Невдовзі лихо таки звалилося на його голову, і причиною тому стали шість нероб — сини його внука Сяна.
Хоча Цзя давно порвав з ними всякі стосунки, вони все ще прикривалися дідовим іменем і робили в селі все, що їм заманеться: ображали людей, захоплювали чужу землю, майно, будинки. Місцеві жителі ненавиділи їх, але боялися чіпати. Та коли другий син Сяна відняв у односельчанина молоду дружину і зробив її своєю наложницею, потерпілий назбирав у людей грошей і звернувся з скаргою в суд. Чутки про цей скандал скоро докотилися в до столиці. Звісно, чиновники одразу ж написали доповідну, в якій у всьому звинувачували Цзя. А тому нічим було виправдатись.
Цілий рік тривало слідство. Сян та його сини померли від катувань та виснаження у в'язницях, а Цзя після річного ув'язнення, згідно з височайшим едиктом, був засланий на північ у місто Ляоян.
Го на той час уже став сюцаєм. Добрий за своєю вдачею і чесний, він, крім того, відзначався неабиякою мудрістю. Йому й доручили виховувати сина Цзя, якому вже виповнилося п'ятнадцять років.
Взявши з собою служника та стару покоївку, подружжя Цзя вирушило до місця заслання.
— Десять років життя в багатстві та почестях промайнули, немов сон, — сказав якось Цзя дружині в дорозі, — Лише тепер я нарешті зрозумів: там, де слава та розкоші — там і пекло, і каюсь, що нагрішив більше, ніж Лю Чен та Юань Чжао в давнину.
Через кілька днів вони вийшли на берег моря і вдалині побачили великий корабель, з якого долинала музика та бій барабанів. На борту того корабля навіть охоронці були схожі на небожителів. Коли судно підійшло до берега, звідти спустився чоловік і, всміхаючись, запросив Цзя відпочити на кораблі. Дивуючись і радіючи, той зійшов на борт. Конвоїри, які супроводжували його до місця заслання, не стали заважати. Дружина Цзя також хотіла було зійти на корабель, але судно саме відійшло від берега, і вона у відчаї кинулася в море. З корабля миттю спустили шовкове полотнище і врятували її. Тільки тепер конвоїри схаменулися: вони наказали човнярам щосили веслувати і, здійнявши крик, поплили навздогін за кораблем, але їхні голоси танули в оглушливому гримотінні барабанів та шумі бурхливого моря.