У тому чоловікові, що сходив зустрічати Цзя на берег, служник упізнав Лана.
Від себе оповідач цих дивовижних історій хотів би додати таке:
За давніми переказами, великий учений Чень, написавши свого часу екзаменаційний твір, прочитав його чотири рази вголос і, зітхнувши, мовив:
— Хіба можна так писати? — 3 цими словами викинув усе написане і взявся до роботи знову.
Ось чому екзаменаційні твори завжди гірші від звичайних.
Не знаючи куди подітися від сорому за свою писанину, студент Цзя втік у гори — отже, в ньому було щось таке, що ріднило його з безсмертними! Коли ж він повернувся назад, до грішних людей, йому довелося чинити всупереч своїм переконанням, аби тільки здобути кошти на життя.
Як важко бідній людині зберегти свою гідність!
ЯНЬЧЖІ
У ветеринара Бяня з міста Дунчан була гарна й розумна дочка, яку звали Яньчжі — Рум'яна. Батько прямо душі не чув за нею і хотів підшукати їй гідну пару — юнака з благородної сім'ї. Але родовиті зневажали їх за бідність та низький стан і цурались такого шлюбу. Саме тому у Яньчжі, хоч вона вже й досягла того віку, коли дівчині роблять зачіску, все ще не було нареченого.
Навпроти ветеринара жив сусід, дружину якого звали Ван. Ця легковажна особа, що любила часом при нагоді покепкувати, була приятелькою Яньчжі.
Одного разу, проводжаючи подругу, Яньчжі вийшла за ворота і побачила вродливого юнака в білому траурному одязі, що проходив повз їхній двір. Стрепенулося раптом серце у дівчини, і очі, прозорі, мов тиха осіння вода, затримались на його обличчі. Юнак, низько опустивши голову, наддав ходи. Він був уже далеко, а дівчина все ще дивилася йому вслід. Ван, яка увесь цей час пильно стежила за нею, жартома зауважила:
— Тобі, такій красуні та розумниці, тільки такий і до пари!
Дівчина нічого їй не відповіла, лише зашарілась від сорому.
— Ти знаєш, хто це? — спитала Ван.
— Ні.
— Та це ж сюцай Ао з Південного завулка, звати його Цючжунь. Його покійний батечко був цзюйженем, чоловіком дуже чесним і порядним. Я сама з того завулка і добре знаю їх. В усьому світі не знайдеш другого такого чемного та ласкавого, як цей юнак. А траур носить тому, що недавно поховав дружину. Якщо припав тобі до душі, то передам, щоб засилав сватів.
Яньчжі знову промовчала, і Ван, весело сміючись, подалась додому.
Непомітно збігло кілька днів, а від Ван ні чутки ні вістки. Яньчжі почала тривожитись: чи то сусідці так ніколи, що й носа не показує, чи, може, нащадок вельможної родини погребував такою нареченою? Надокучливі думки не давали їй спокою. Туга за коханим довела її до того, що вона перестала їсти й пити і нарешті захворіла.
Саме тоді Ван прийшла її провідати і почала допитуватись, чого Яньчжі заслабла.
— І сама не знаю, — відповіла дівчина. — Ото як ти пішла від нас, то майже з того дня й почалося. Спершу млосно було, а тепер і дихати важко. Мабуть, скоро помру...
— А в мене, бачиш, чоловік з дому поїхав у торгових справах; ще й досі не повернувся. І самій незручно йти до Ао, і послати нікого. Чи не в ньому причина твоєї недуги? — зашепотіла Ван. Дівчина зашарілась. — Видно, що в ньому! Ну коли вже хвороба зайшла так далеко, то тут нічого соромитись. Запропоную йому цієї ж ночі прийти до тебе на побачення. Не думаю, щоб він відмовився.
— Воно й справді нічого критись, коли вже так, — зітхнула Яньчжі, не помічаючи, що Ван потішається з неї. — Якщо він не зневажає мене за бідність і простоту нашого роду, то нехай засилає сватів. Я швидко одужаю. А про те, щоб таємно зустрічатись, і мови не може бути!
Ван кивнула на знак згоди головою і пішла. Сама Ван, ще коли була дівчиною, кохалася з сусідом, студентом Су Цзє. А після того, як вона вийшла заміж, Су пильно стежив за її чоловіком. Як тільки той куди-небудь від'їжджав, студент приходив до неї, шоб згадати про свою колишню любов.
Тієї ночі Су також завітав до Ван. Пирскаючи від сміху, вона розповіла йому про свою розмову з Яньчжі і веліла для потіхи передати все це Ао.