— Як отой Повзун у Степні! — пригадала я. — Пам’ятаєте — минулого року?
Повзун — то був Фантом, що виліз із могили на кладовищі в Степні, перебрався через дорогу і вбив за дві ночі п’ятьох людей із сусідніх будинків. Третьої ночі агенти з «Ротвела» вистежили привида, загнали його назад у могилу й підірвали її. Ця пригода наробила чимало галасу ще й тому, що кладовище перед тим офіційно оголосили безпечним.
Пан Сондерс вишкірив зуби в усмішці:
— Авжеж, дитинко! Погана була історія. Але така вже вона, ця Проблема! Увесь час з’являються нові Гості. Тій могилі в Степні було триста років. Хіба раніше вона завдавала комусь клопоту? Аж ніяк! А потім агенти встановили, що похований у ній небіжчик був убитий. І, звичайно ж, він повернувся, як і інші духи вбитих чи самогубців. Тому поліція зараз перевіряє всі кладовища, а наша компанія «Солодких снів» працює в Кенсел-Ґрін.
— Це ж величезне кладовище! — мовив Джордж. — Скільки вже могил ви встигли розкопати?
Сондерс почухав щетинисте підборіддя:
— Копаємо по кілька ділянок у день. Найважче — це знайти саме ті поховання, які можуть завдати найбільшого клопоту. Підготовча робота триває поночі, бо саме тоді привиди проявляються найпомітніше. У нас є особливі нічні команди, які шукають підозрілі могили й мітять їх жовтою фарбою. А вранці ми викопуємо з цих поховань кістки.
— Нічна робота — річ небезпечна, — зауважив Локвуд. — А хто працює в цих ваших командах?
— Переважно підлітки з нічної варти. Є й кілька дорослих — вільнонайманих. Ми їм добре платимо. Зазвичай нам трапляється всіляка дрібнота: Тіні, Причаєні та інші Перші Типи. Другі Типи — рідкісніші. А для небезпечнішої роботи ми заздалегідь наймаємо агентів.
Локвуд спохмурнів:
— А як це ви передбачаєте, чи небезпечна буде робота? Щось я не розумію...
— Для цього в нас є Джоплін! — пан Сондерс грубо штовхнув свого партнера гострим ліктем під ребра. Чоловічок здригнувсь, упустив половину паперів на підлогу й кинувся їх підбирати. — Альберт — неоціненна людина! Якби не він... Ану, Альберте! — він нетерпляче позирнув на чоловічка. — Розкажи, чим ти займаєшся!
Пан Альберт Джоплін підвівся й весело підморгнув нам. Він був молодший за Сондерса, мав трохи більше від сорока років, — проте мав такий самий скуйовджений вигляд. Його кучеряве каштанове волосся не зналося з гребінцем, мабуть, по кілька тижнів, якщо не по кілька років. Обличчя він мав приємне, хоч і дещо хворобливе; на кругленьких щічках — аж до видовженої нижньої щелепи — грав рум’янець. Веселі, дещо винуваті очі дивились із-за маленьких круглих окулярів, дуже схожих на Джорджеві. На ньому був пожмаканий піджак, запорошений лупою, й темні, широкі, трохи закороткі штани. Сидів він випроставшись, поклавши руки на свої папери, наче принишклий садовий вовчок.
— Я веду архіви наших справ, — сказав він. — І допомагаю планувати нові операції.
Локвуд підбадьорливо кивнув:
— Так, бачу. І як ви це робите?
— Розкопки! — вигукнув пан Сондерс, не давши Джоплінові сказати ані слова. — Він наш найкращий копач! Правда ж, Альберте? — Він нахилився до чоловічка, по-театральному стиснув його кволу ручку й ще раз підморгнув нам. — Зовні він таким не здається, еге ж? Проте я кажу серйозно. Річ у тім, що перш ніж ми викопуємо кістки, Джоплін розкопує для нас їхню історію... Друже, ну чого ти сидиш і мовчиш, як диня на баштані? Розкажи їм про все!
— Гаразд... — Джоплін знервовано поправив окуляри. — Я справді вчений, займаюсь історією. Досліджую записи та газетні згадки про могили, які можна назвати по-справжньому «небезпечними», — тобто ті, де поховано людей, яких спіткав трагічний або моторошний кінець. А тоді попереджую пана Сондерса, й він вирішує, як нам діяти.
— Зазвичай ми очищуємо поховання без проблем, — утрутився Сондерс. — Проте не завжди.
Учений кивнув:
— Так. Два місяці тому, скажімо, ми працювали на кладовищі в Мейда-Вейл. Я знайшов там могилу людини, вбитої за часів короля Едварда. Вона геть поросла травою, а плиту було зовсім занедбано. Один з наших хлопців — з нічної команди — саме очищував поховання від кущів ожини, щоб його розкопати, аж тут прямісінько з землі з’явився привид і потягнув хлопчину до могили! То була страшна сива жінка з роззявленим ротом і виряченими очима. Бідолашний малий верещав, як кроленя. Звичайно ж, він дістав добрячу порцію дотику привида. На щастя, агенти швидко підібрали його — сподіваюсь, він одужає... — Пан Джоплін зупинився й сумно усміхнувся. — Отака вона, моя робота, — закінчив він.
— Пробачте, — втрутився Джордж. — Це ви — той самий Альберт Джоплін, автор розділу про середньовічні поховання в «Історії лондонських кладовищ» Путера?
Чоловічок збентежено моргнув:
— Так... е-е... це я.
— Чудова річ,— провадив Джордж. — Читається зі справжнім захопленням!
— Дуже дивно, що ви читали мою працю.
— Мене зацікавили ваші міркування щодо Джерел та душ, які прив’язані до них.
— Невже? Це справді дивовижна теорія! Мені здається...
Я ледве вгамувала позіхання й пошкодувала, що не взяла з собою подушку. Локвуда, одначе, теж узяла нетерплячка. Він підняв руку:
— Як я зрозумів, вам потрібна наша допомога. Пане Сондерсе, поясніть, будь ласка, в чому річ.
— Ваша правда, пане Локвуде! — пан Сондерс кахикнув і поправив капелюха, що лежав на колінах. — Ви — людина так само заклопотана, як і я. Гаразд... Останні кілька ночей ми перевіряли південно-східну частину кладовища. Кенсел-Ґрін — велике кладовище, засноване ще 1833 року. Займає сімдесят акрів найкращої землі...
— Там багато чудових пам’ятників та склепів, — додав Джоплін. — З найкращого портлендського каменю.
— А катакомби там теж є? — поцікавився Джордж.
Сондерс кивнув:
— Звичайно. В центрі — каплиця, а під нею — катакомби. Нині їх зачинено — перебувати поряд з усіма тими домовинами надто небезпечно. Ми працюємо лише з наземними ділянками кладовища — вздовж отих кривих доріжок, що між Гарроу-Роуд і каналом Ґрен-Юніон. Там похований переважно простолюд, могили — доби королеви Вікторії. Уздовж доріжок — старі липові алеї. Місце цілком спокійне, Гості там з’являються рідко, навіть за останні кілька років.
Пан Джоплін тим часом порпався в своїх паперах, ретельно перетасовуючи аркуші.
— Якщо сказати точніше... так, ось вам план південно-східної частини кладовища! — Він витяг зі стоса малу, на якій було зображено кілька кривих стежечок між нумерованими квадратами, що мали позначати ділянки з могилами. До мали було прикріплено таблицю, списану дрібним почерком, — реєстр імен. — У цій частині я перевірив усі відомі поховання. І не знайшов нічого страшного... Принаймні я так думав.
— Як я вже казав, — додав Сондерс, — у нас є нічна команда. Минулої ночі вона ходила там стежками, шукаючи підозрілих проявів. Наші підлітки перевіряли ділянку біля східного приділу каплиці — отут... — Він тицьнув брудним пальцем у малу.
Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по колінах:
— І що ж?..
— І несподівано знайшли серед трави надгробок.
Запала мовчанка.
— Що значить — несподівано? — перепитала я.
Пан Джоплін переможно простяг нам свою таблицю:
— В офіційному реєстрі цієї могили немає. Звідки ж вона там узялась?
— Її знайшла одна з наших дівчат, — провадив Сондерс, ураз посерйознішавши. — Їй відразу стало зле — так, що вона не змогла працювати далі. Двоє інших дівчат оглянули надгробок. І теж невдовзі поскаржились на запаморочення й головний біль. Одна дівчина казала, ніби їй здалося, що хтось на неї дивиться так пильно, що вона не може поворухнутись. Після того ніхто з них не схотів підходити до могили ближче, ніж на десять футів. — Сондерс пирхнув. — Важко, звичайно, судити, наскільки все це серйозно. Ви ж знаєте, які вразливі бувають люди з Талантами.
— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — Хоча б із власного досвіду.
— А от я, на жаль, ні — вів далі Сондерс. — У мене немає жодного Таланту. До того ж я заради безпеки ношу з собою срібний амулет. — Він помацав шпильку на крисах свого капелюха. — Що ж ми зробили далі? Очистили надгробок від моху та лишаю, а потім оглянули. І там, на граніті, я побачив два вирізьблені слова. — Він перейшов на шепіт. — Два слова...