— Ходіть самі подивіться... — буркнув насуплений здоровило з татуюванням на шиї та руках і товстелезним залізним ланцюгом, що визирав з-під сорочки. Інші такі самі мамули стояли серед натовпу — разом з кількома переляканими хлопчаками з нічної варти, які міцно стискали в руках свої палиці. Помітила я там і кількох дівчат-підлітків — у широких сукнях, з підфарбованими очима, важкими браслетами на зап’ястках і довгим, до плечей, волоссям: ці прикмети видавали в них екстрасенсів. Екстрасенси добре відчувають привидів, проте вперто відмовляються боротися з ними через свої миролюбні переконання. Вони плаксиві, як бурульки на сонці, й надокучливі, як сверблячка. Зазвичай ми не ладнаємо з ними.
Сондерс сердито поглянув на робітника:
— Посоромився б, Норісе! А що буде далі? Дременеш від першої-ліпшої Тіні?
— То була не Тінь, — заперечив Норіс.
— Приведіть нам справжніх агентів! — гукнув хтось із натовпу. — А не цих шмаркачів! Тільки погляньте — в них навіть уніформи немає!
Брязкаючи браслетами, одне дівча-екстрасенс — мабуть, найплаксивіше, — виступило вперед:
— Пане Сондерсе! Ми з Мірандою й Трішею відмовляємось працювати на будь-яких ділянках, аж поки цю могилу не знешкодять! Зрозуміло?
З натовпу долинув схвальний гомін. Поки Сондерс намагався щось відповісти, дехто з робітників сипав гучною лайкою. Натовп погрозливо підступав до дверей.
Аж тут Локвуд по-дружньому підняв руку:
— Привіт усім!
Побачивши його широку, осяйну усмішку, натовп умить замовк.
— Я Ентоні Локвуд з агенції «Локвуд і К°»! Ви, напевно, чули про нас. Пам’ятаєте пригоду в Кумб-Кері-Голл? А випадок з могилою пані Баррет? Це все ми! Сьогодні ми приїхали, щоб допомогти вам, і я дуже хотів би знати, яка проблема так схвилювала вас. Судячи з вашого вигляду, панночко, — він звернув свою усмішку до дівчати-екстрасенса, — то справді було щось моторошне... Чи не могли б ви розповісти мені про все?
Локвуд діяв у своїй класичній манері — дружній, зосередженій, упевненій. Мені ж закортіло зацідити цьому дівчаті ляпаса, ще й копнути ззаду так, щоб воно полетіло шкереберть. Саме тому, напевно, керівник у нас не я, а Локвуд. А ще, мабуть, саме тому в мене немає жодної подруги.
Дівча поглянуло на нього великими заплаканими очима:
— Я відчула, ніби... ніби щось накинулось на мене, — прожебоніло воно. — Схопило мене... і хотіло ковтнути. У нього така зла енергія! Стільки ненависті! Я... я більше ніколи не підійду до того місця!
— Дурниці! — вигукнуло інше дівча. — Клер лише відчувала, а я бачила його, коли смеркло! Слово честі, він підняв свій каптур і подивився на мене. Одна-єдина мить, і я впала непритомна!
— Каптур? — перепитав Локвуд. — А скажіть-но мені, який цей привид був із себе?
Відповідь дівчати потонула в гаморі натовпу. Кожен почав говорити й щось вигукувати. Оточені переляканими лицями, ми позадкували до дверей каплиці. А тим часом за незліченними надгробками вже догорав останній сонячний промінь.
— Годі вже, боягузи! — гаркнув нарешті розлючений Сондерс. — Джоплін призначить вам на цю ніч іншу ділянку — якнайдалі від цієї могили! Задоволені? А тепер — уперед, за роботу! — Схопивши Локвуда за плече, він потяг його до каплиці. Ми з Джорджем, спотикаючись, протискувались за ним. — І ніякого розрахунку! Ви й досі працюєте на мене!
Двері ляснули за нами, й гамір відразу вщух.
— Це вже занадто! — буркнув Сондерс. — Хоч я й сам тут винен — надміру поспішав! Годину тому найняв екскаваторників, щоб розкопати ділянку круг могили Бікерстафа. Думав, що це допоможе вам... А вони кинули роботу, хоч іще навіть і не смеркло як слід! — Він скинув капелюха й витер спітніле чоло рукавом. — Принаймні хоч тут можна буде трохи перепочити...
Каплиця виявилась невеличкою будівлею з простою обстановок) й білими тинькованими стінами. Всередині тхнуло вологою й було холодно — мало чим допомагали навіть три електричні обігрівачі, розставлені тут і там на долівці. Поруч із ними ми побачили два дешеві письмові столи, на яких громадились високі стоси паперів. Біля дальшої стіни височіла дерев’яна огорожа, за якою видніли запорошений вівтар і кафедра; за вівтарем ми помітили невеличкі замкнені двері. Над нашими головами здіймалася склепінчаста стеля, оздоблена гіпсовою ліпниною.
Проте найдивовижнішою річчю тут була здоровенна чорна кам’яна брила, що за розміром і формою скидалася на саркофаг. Вона стояла на прямокутній металевій плиті перед вівтарною огорожею. Я зацікавлено поглянула на неї.
— Це катафалк, дитинко, — пояснив Сондерс. — Старовинний ліфт вікторіанських часів, яким доправляли труни до катакомб. Гідравлічний механізм. Працює й досі, якщо вірити Джоплінові, ним користувались аж до початку Проблеми... До речі, куди подівся Джоплін? Завжди цього бовдура немає на місці! Все десь тиняється саме тоді, коли він потрібен!
— Розкажіть нам, будь ласка, про невеличку пригоду біля могили Бікерстафа, — нагадав Локвуд. — Що там сталося?
Сондерс вибалушив очі:
— Господь його знає! Я нічого не відчув. А ці екстрасенси, як ви чули самі, щось бачили. Дехто каже — воно було високе, дехто — що на ньому був плащ. Нічого певного! Одне дівча з нічної варти взагалі сказало, що в привида було сім голів. Сміх та й годі! Я негайно відправив цю плаксу додому...
— Нічна варта не вміє розповідати до ладу, — зауважив Джордж.
То була правда. Багато хто з дітей має потужне психічне чуття, та коли його рівень занизький для агента, ти мусиш переступити через свою гордість і вступити до нічної варти. Платять там мало, робота — небезпечна, до того ж і виконують її здебільшого поночі. Та все одно таланти цих дітлахів недооцінювати не слід.
Локвуд засунув руки в кишені свого довгого чорного пальта. Його очі аж променіли цікавістю:
— Як то кажуть, усе диватіше й диватіше! Пане Сондерсе, а що зараз із тією могилою? Чи розкопали її?
— Так, почали розкопувати. Гадаю, що вже дісталися до труни.
— Чудово! Далі ми впораємось самі. В разі чого, Джордж — дуже вправний копач. Еге ж?
— Так, у мене тут чималий досвід, — буркнув у відповідь Джордж.
До несподіваної могили Едмунда Бікерстафа вела вузенька стежка. Сандерс мовчки повів нас туди. Більше ніхто з нами не вирушив; робітники з тривогою дивились нам услід, стоячи в колі світла під дуговими ліхтарями.
Поховання в цій частині кладовища були скромні — позначені поодинокими пам’ятниками, хрестами або скульптурами. Надворі вже було поночі. Надгробки, наполовину сховані за терням або високою вологою травою, здавались у місячному світлі крейдяно-білими, про те їхні тіні скидалися радше на чорні провалля, куди цілком могла впасти людина.
Минуло кілька хвилин, поки Сондерс нарешті сповільнив ходу. Попереду, серед заростей ожини, ми побачили недбало розкопану ділянку. Поряд височіла темна вогка купа землі. У жовтому світлі Сондерсового ліхтарика ми побачили невеликий екскаватор, що перекривав дорогу; ківш екскаватора досі був повен землі. Довкола лежали розкидані лопати, кирки та інше знаряддя.
— Вони тікали звідси поспіхом, — пояснив Сондерс високим, напруженим голосом. — Тут я й почекаю вас. Коли вам щось знадобиться, просто покличте мене.
Ми витягли рапіри з піхов. Довкола панувала тиша: я чула, як важко б’ється моє серце. Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і посвітив ним убік від купи землі. Там була чотирикутна ділянка, оточена зусібіч могильними плитами й надгробками. Поряд із вологого ґрунту стирчав невеликий вицвілий камінь. Траву перед каменем було видерто й викопано яму, завширшки десь вісім на вісім і завглибшки з три фути. Подряпини на ковші екскаватора свідчили, що копачі попрацювали тут як слід. Проте зараз нас цікавив тільки камінь.