Цієї ночі в гайку було напрочуд незатишно. Дерева — переважно дуби й берези — були низькі й покручені; їх ніби придушували зарості сіро-зеленого моху. Жодне деревце, здавалось, не мало нормальної форми.
Кожен з нас мав свої Таланти — вроджені здібності відчувати привидів. До мене долинули дивний шепіт і рипіння дерева — я аж підскочила з несподіванки, проте ні Локвуд, ні Джордж нічого такого не почули. Натомість Локвуд — із своїм надзвичайним зором — розгледів між деревами чийсь силует, та коли ми обернулись туди, примара вже зникла.
У середині гаю ми знайшли невеличку галявину, де не було жодного дерева. Шепіт став гучнішим. Я тихенько ступала високою вологою травою, аж поки натрапила на порослу мохом брилу в самісінькому центрі галявини. Брила була геть обплутана павутинням, і від неї віяло холодом. Ми втрьох відчули якийсь липкий, неприродний страх; раз чи двічі мені здалося, що бурмотіння лунає зовсім близько.
Усе якраз підходило до місця поховання Мелорі. Ми вирішили, що саме його було позначено каменем. Виклали з залізних ланцюгів захисне коло — і взялися до роботи, сподіваючись завершити її за півгодини.
Однак через дві години наш рахунок був такий: два привиди і жодної кістки. Це аж ніяк не збігалося з нашим планом.
— Пора закінчувати, — мовив Локвуд, перериваючи наш із Джорджем короткий обмін гнівними поглядами. — Десь ми, напевно, збочили зі сліду, тож працювати далі немає сенсу. Пакуймо речі — і повернемось сюди іншим разом. Треба тільки вирішити, що робити з цими двома Примарами. Як ви гадаєте? Може, спробувати Вогонь?
Він обернувся до нас, спостерігаючи водночас за привидом, що бовванів біля захисного кола. Його привид, як і мій, був кістяком з рештками плоті й шкіри, тільки вбраним у довгий сурдут і червоні штани. Половина черева відвалилась, а з подертих рукавів стирчали залишки плечей. Рук, як Локвуд і казав, у нього майже не було.
— Вогонь — це найкраще, — зауважила я. — Соляні бомби проти Другого Типу не подіють.
— Це просто сором — витрачати Вогонь, коли ми навіть не знайшли Джерело! — заперечив Джордж. — Ви ж знаєте, скільки він коштує!
— Можна спробувати відігнати їх рапірами, — запропонував Локвуд.
— Відразу двох? Небезпечно!
— То, може, сипонути на них залізними стружками?
— Я ще раз кажу вам: найкраще — це Вогонь!
Тим часом безрукий привид дедалі ближче й ближче підбирався до ланцюгів. Половина його голови була повернута так, ніби він дослухався до нашої суперечки. Ось він тихенько притулився до бар’єра... Вибухнув фонтан іскор. Мерехтливі частки ектоплазми з сичанням упали на вологу землю. Ми позадкували на пів кроку.
Мій привид так само почав наступати. Отакі вони, Примари: жадібні, хитрі й нізащо не здаються просто так.
— Що ж, Люсі, до роботи, — зітхнув Локвуд. — Вогонь так Вогонь. Ти займися своїм, а я — своїм. На цьому нині й зупинімось.
— Як скажеш, — похмуро кивнула я.
Користуватись Грецьким Вогнем у гаю — чудова річ. Можеш підпалювати що хочеш, не боячись пошкодити чиєсь майно. До того ж Примари (так само, як Костогроми та Безногі) — вельми бридкі типи Гостей, і розправа з ними — справжнісіньке задоволення. Я відчепила від ременя металеву каністру і жбурнула її на землю просто перед своїм привидом. Скляна печатка розбилась; вогняний стовп із заліза, солі й магнію на одну-єдину мить осяяв верхівки довколишніх дерев — і довкола знову запанувала ніч. Примара зникла, перетворившись на каламутну хмаринку — серед галявини ніби розцвіла й зів’яла якась химерна квітка. Травою поповзли маленькі вогняні язички.
— Чудово, — зауважив Локвуд, теж знімаючи з ременя каністру. — Один готовий. А другий... Що таке, Джордже?
Тільки тепер я помітила, що Джорджів рот широко й кумедно роззявлений. У цьому, однак, не було нічого дивного чи тривожного. Так само, як і в очах вирячених так, ніби хтось вичавлював їх з обличчя. Насторожило мене те, що Джордж витяг руку й показував товстим тремтячим пальцем у гущавину гаю.
Ми з Локвудом умить обернулись туди й побачили ось що.
З темряви, крізь покручене гілля, до нас пливла світла куля. В її середині зависла нерухома чоловіча постать. Її шия була зламана, й голова схилилась убік. Привид упевнено наближався до нас.
— Це неможливо, — сказала я. — Я щойно підірвала його. Він не міг так швидко відновитись!
— Як бачиш, міг, — відповів Локвуд. — Цікаво, скільки тут узагалі цих Примар?
Джордж промугикав щось невиразне. Його палець ворухнувся в інший бік. Моє серце тьохнуло, а в череві захололо. До нас підпливав ще один згусток зеленавого світла! А за ним, ледве помітний, — ще один. І ще...
— П’ять, — мовив Локвуд. — П’ять нових Примар.
— Шість, — виправив його Джордж. — Отам — ще одна, невеличка.
Я ковтнула слину:
— Звідки ж вони беруться?
Локвуд провадив якнайспокійнішим голосом:
— Уперед дороги немає. Що в нас позаду?
Позаду була лише накопана Джорджем купа землі. Я вилізла на неї й стривожено озирнулась довкола.
Ми стояли немовби на острівці з ліхтарного світла, оточеному міцними залізними ланцюгами. За їхніми сріблястими ланками Локвудів привид досі намагався проникнути за бар’єр, наче кіт у пташник. Довкола, під зоряним небом, панувала нескінченна чорна ніч, і в її темряві ворушились мовчазні примари. Шість... сім... дванадцять... навіть більше цих торбин з гнилими кістками й потойбічним сяйвом... І всі сунули прямісінько до нас.
— Вони всюди, — сказала я. — Наступають на нас звідусіль.
Запала коротка тиша.
— У кого-небудь залишився чай у термосі? — запитав нарешті Джордж. — Щось мені трохи пересохло в горлянці.
2
Ні, ми не запанікували. Це — все ж таки частина нашої роботи. Ми — агенція психологічних досліджень, і я скажу вам, що несподівана поява півтора десятка Гостей аж ніяк не перелякала б нас.
Проте, правду кажучи, неабияк розсердила.
— «Одну людину», Джордже?! — зіпнула я, зісковзнувши з купи землі й перескочивши порослу мохом брилу. — Ти ж казав, що тут поховано одну людину! Чолов’ягу на прізвище Мелорі! До речі, де він? Ти не впізнав його серед цього натовпу?
Джордж, який саме поправляв ремінці з каністрами на своєму поясі, насупився:
— Я вивчав історичні джерела! Чим я тут винен?!
— Ти й справді так гадаєш?
— Ніхто тут не винен, — обірвав нашу суперечку Локвуд, оглядаючи примруженими очима галявину. Прийнявши рішення, він перейшов до дій. — Переходьмо до плану «Д». Просто зараз.
Я подивилась на нього:
— Це означає — тікаймо?
— Аж ніяк. Це означає — гідно відступаймо перед надзвичайною небезпекою.
— Ти переплутала з планом «Е», Люсі,— буркнув Джордж. — Вони майже однакові.
— Послухайте-но, — хутко промовив Локвуд. — На цілу ніч у колі залишатись не можна: воно просто не витримає. У східному напрямі Гостей найменше — я бачу тільки двох. Вирушаймо цим шляхом. Спочатку — до того високого береста, потім — крізь гай і через поле. Що швидше ми йтимемо, то важче їм буде спіймати нас. У нас із Джорджем ще залишились невикористані каністри: якщо Гості підберуться ближче, застосуємо проти них вогонь. Як вам план — хороший?
Мені такий план видавався не найкращим, та іншого вибору, здається, не було. Я зняла з ременя соляну бомбу, Джордж приготував каністру з вогнем. Ми чекали команди.
Безрукий привид підплив до кола зі сходу. Під час минулої спроби прориву він утратив багато ектоплазми і здавався сумнішим і мізернішим, ніж дотепер. Цікаво, чому ці Примари завжди такі бридкі? Чому вони не прибирають таку подобу, як колись — за свого земного життя? З цього питання є чимало теорій, проте точної відповіді не знає ніхто — так само, як і відповіді на питання, що стало причиною цієї навали привидів. Тому її й називають «Проблемою».