— Давай! — вигукнув Локвуд і ступив за межі кола.
Я жбурнула в привида соляною бомбою.
Бомба вибухнула. Сіль, змішавшись із плазмою, спалахнула смарагдовим світлом. Привида неначе розмило водою. Струмені блідого сяйва потяглись назад — далі від місця вибуху, геть від кола, прибираючи дорогою свою попередню подобу.
Милуватись цим видовищем нам було ніколи. Ми вже бігли вперед чорною, нерівною землею.
Волога трава хлюпала під нашими ногами. Рапіра тремтіла в моїй руці. Серед дерев у різних напрямах снували бліді постаті. Дві найближчі полинули до нас — їхні викручені шиї пересмикувались, а задерті голови зирили в зоряне небо.
Підбирались вони хутко, та ми були швидші. Ми вже майже пробігли галявину. Просто перед нами височів берест. Локвуд, із його довгими ногами, вирвався вперед. Я мчала за ним, мене наздоганяв Джордж. Ще кілька секунд — і ми опинимось у темній частині гаю, де привидів не видно.
Все мало вийти якнайкраще.
Аж тут я спіткнулась, посковзнулась і важко впала на землю, черкнувши обличчям об холодну траву. Шкіру обдало росою. Щось ударило мене по нозі, й тут поряд зі мною з прокльоном упав Джордж.
Я підняла голову. Локвуд, який тим часом уже добіг до дерева, озирнувся. Він тільки зараз помітив, що ми відстали, і з застережним вигуком кинувся до нас.
Довкола мене війнуло холодом. Я поглянула вбік: там стояла Примара.
Їй напевно слід було б поставити відмінну оцінку за оригінальність: ні голого черепа, ні порожніх очних ямок, ні переламаних кісток. Цей привид зберіг свою прижиттєву подобу: обличчя — ціле, очі — блискучі й вирячені. Шкіра аж сяяла білиною — наче в розпластаної риби на базарному прилавку. Чіткість його подоби просто-таки вражала. Мені було видно кожне волокно мотуза на його шиї, блискітки роси на вбранні, білі зуби...
От тільки ні підняти рапіру, ні сягнути рукою ременя я не могла.
Гість рушив до мене, простягаючи білу руку... і раптом зник. Круг мене спалахнули іскри. Дощ із солі з попелом та часточками заліза впав на мій одяг і обпік мені обличчя.
Вогняна стіна опала. Я підвелася:
— Дякую, Джордже.
— Не мені дякуй! — Він смикнув мене за руку. — Ось, подивись!
І в гаю, й на галявині мерехтіли вогники. Білі промені магнієвих ліхтариків пронизували спектральну плоть Примар. Серед дерев метушились постаті — міцні, темні, галасливі. Опале листя й галуззя шурхотіло під черевиками, гілля дерев тріщало на їхньому шляху. Лунали уривчасті команди й короткі відповіді — тривожними й зосередженими голосами. Наступ Примар було зламано: ті, що вціліли, безпорадно розповзались на всі боки. То там, то тут спалахувала сіль, між деревами раз по раз вибухав Грецький Вогонь, осяваючи перед моїми очима мереживо переплутаних гілок. Примари зникали одна за одною.
Локвуд порівнявся з нами. Як і ми з Джорджем, він був украй приголомшений цим несподіваним вторгненням. Ми побачили, що кілька темних постатей прямують до нас. У світлі вибухів та ліхтариків їхні рапіри й куртки виблискували найчистішим сріблом.
— Агенція «Фіттес»! — промовила я.
— Чудово, — буркнув Джордж. — Як на мене, краще б то були Примари...
Усе виявилось гірше, ніж ми гадали. То були не просто агенти «Фіттес», а команда Кіпса.
Відразу ми цього не помітили, адже перші десять секунд їхні ліхтарики світили просто нам в очі, геть засліпивши нас. Коли ж нарешті світло трохи послабшало, а до нас долинули глумливе хихотіння й запах смердючого дезодоранту, ми відразу зрозуміли, хто це такі.
— О, Тоні Локвуд! — вигукнув веселий голос. — Разом із Джорджем Кабінсом і... е-е... здається, Джулі? Пробачте, щось ніяк не можу запам’ятати дівочих імен... Цікаво, чим це ви тут бавитесь?
Хтось увімкнув нічний ліхтар — його світло, не таке різке, як у магнієвих ліхтариків, і всі обличчя стало добре видно. Навпроти нас стояли троє агентів у сірих куртках. Інші тим часом клопотались на галявині — розсипали сіль та залізні стружки. Над деревами здіймався сріблястий димок.
— Ви тільки погляньте, — мовив Квіл Кіпс.
Я, здається, вже згадувала про Кіпса. Він — керівник однієї з команд лондонського відділення агенції «Фіттес». До речі, «Фіттес» — це найстаріша і найпрестижніша агенція психологічних досліджень в усій країні. У них — величезна контора на Стренді, й там працюють понад три сотні оперативників віком здебільшого від восьми до шістнадцяти років. Їх поділяють на групи на чолі з дорослими керівниками. Квіл Кіпс — один з таких керівників.
Якщо висловлюватись дипломатично, Кіпс — худорлявий юнак, трохи старший від двадцяти років, з коротко стриженим рудим волоссям і вузьким веснянкуватим обличчям. Якщо ж бути не дуже дипломатичним (але точнішим), то це придуркуватий шмаркач із цуценячим носиком і довбешкою завбільшки з Біг-Бен поверх тулуба, схожого на морквину. Блазень на тоненьких ніжках та й годі. І до того ж злючка. Він давно вже вийшов з того віку, коли бачиш і чуєш привидів, та це не заважало йому й досі носити розцяцьковану рапіру з важким ефесом, обсадженим дешевими фальшивими діамантами.
До речі, на чому я зупинилась?.. На Кіпсі. «Локвуда й К°» він ненавидів уже давно.
— Ви тільки погляньте! — повторив Кіпс. — Іще брудніші, ніж зазвичай!
У світлі ліхтаря їм було добре видно нас усіх. Локвудів одяг спереду добряче обгорів, а обличчя покреслили смуги від солі. Моє пальто й леґінси вкрились чорним пилом, волосся розкуйовдилось, а від чобітків тхнуло паленою шкірою. Джордж так само закіптюжився, тільки менш ефектно — головним чином через бруд, у якому він викачався ще в ямі.
Локвуд, обтрушуючи попіл з манжет, спокійно відповів:
— Дякую за допомогу, Кіпсе. У нас тут справді була невеличка робота, і все тривало гаразд, аж поки... — Він глибоко зітхнув. — Ваш Вогонь придався саме вчасно.
Кіпс вишкірився:
— Дурниці. Ми просто побачили трьох безпорадних бовдурів, що тікали від натовпу Примар. Тож Кет без зайвих питань жбурнула каністру. Ми й гадки не мали, що ці бовдури — ви!
— Вони геть зіпсували нам операцію, — крижаним голосом обізвалось дівча, що стояло поряд. — Тепер тут нічого не чути. Забагато потойбічного галасу.
— Ми вже підібрались до Джерела, — провадив Кіпс. — Відшукати його вкрай легко. Може, тепер команда Локвуда допоможе нам?
— Оце вже навряд, — стенуло плечима дівча.
Кет Ґодвін, найперша Кіпсова помічниця, була — як і я — Слухачем, проте на цьому наша схожість закінчувалась. Худорлява бундючна білявка — це надавало мені аж три приводи ненавидіти її, навіть якби вона була милим дівчатком, що присвячує все своє дозвілля лікуванню хворих їжачків. Проте й без того Кет була пихата, черства особа з почуттям гумору ще меншим, ніж у черепахи. Будь-які жарти тільки дратували її, бо до неї простісінько не доходив їхній зміст. Узагалі Кет була гарненька, проте з надто вже гострим, як на мій смак, підборіддям. Якби вона впала на траву так, як щойно падала я, це підборіддя неодмінно зробило б у землі діру, в якій можна було б посадити квасолю. Біляве волосся, коротко підстрижене ззаду, спереду спадало їй на чоло, мов коняча гривка. На її сірій форменій фіттесівській куртці, спідниці й леґінсах ніколи не було видно ані цяточки бруду. Навряд чи їй випадало лазити по димарях, шукаючи Спектри, чи битися з Полтергейстами у Брайдвелському стічному колекторі (що офіційно вважалось Найгіршим Завданням для оперативника), як це робила я. Особливо сердило мене те, що я завжди стикалася з нею за якихось дурних обставин. Хоча б таких, як тепер.
— За ким ви зараз полюєте? — спитав Локвуд. Поки ми з Джорджем понуро мовчали, він намагався поводитись якнайчемніше.
— За компанією Примар, — відповів Кіпс, показуючи в бік гаю, де останній Гість щойно перетворився на смарагдовий вибух. — Тут десь їхнє Джерело. Це серйозна операція.