— Я не вмію, — зітхнула я. — В мене ніколи так не вийде.
Локвуд усміхнувся:
— Це ж звичайнісінький поворот Куріясі! Можу тебе навчити.
— Гаразд.
— Чай холоне! — зауважив Джордж. — А я доїдаю передостанній шматочок рулета!
Він брехав — рулет досі лежав на тарілці. Та вже й справді пора було чогось попоїсти. У череві в мене бурчало, а ноги підкошувались — напевно, минула ніч далася мені взнаки. Я промайнула між Есмеральдою й Джо і попрямувала до столика. Локвуд зробив ще зо дві вправи — легко, витончено й бездоганно, — а ми з Джорджем, жуючи, спостерігали за ним.
— Ну, що ви скажете про рулет? — запитала я з повним ротом.
— Чудовий. І так само незбагненний, як поворот Куріясі, — відповів Джордж. — Ніби й нічого такого, проте схоже на чергову дурницю, вигадану великими агенціями, щоб дуже приндитись. Як на мене, краще вже по-простому: побачив Гостя — не дай йому доторкнутись до себе і знешкодь Джерело. Оце і все, що нам треба знати.
— Ти ще й досі переймаєшся нічними подіями, — зауважила я. — Що ж, мені теж сумно.
— Це я винен. Слід було шукати уважніше. До того ж дарма ми облишили камінь. Ми могли скінчити справу ще до того, як ці «Фіттес» устромили туди свого носа. — Він хитнув головою. — Купка самовдоволених дженджиків. Я ж колись працював там, тож добре їх знаю. Зневажають усіх, хто не носить шикарну курточку й випрасувані штанці. І це все, чого вони варті... — Він засунув руку в свої спортивні штани й непоштиво почухався ззаду.
— Ну, не кажи. Більшість агентів «Фіттес» — хороші хлопці. — Локвуд, незважаючи на свої вправи, нітрохи не захекався. Він поставив рапіру на місце, до стойки, і обтрусив крейду з долонь. — Такі самі, як ми, й так само ризикують життям. Головна проблема — це їхні керівники. Вважають себе недоторканними тільки тому, що виконують найлегшу роботу в одній із найстаріших і найбільших агенцій.
— Ану, розкажи про них щось іще, — понуро обізвався Джордж. — Раніше вони просто бісили мене!
Я кивнула:
— Еге ж, Кіпс — найгірший серед них. Він справді ненавидить нас, авжеж?
— Не нас, а мене, — відповів Локвуд. — Він ненавидить мене.
— Чому ж? Чим ти так дошкулив йому?
Локвуд узяв зі стола одну пляшку з водою й зітхнув:
— Хтозна. Може, заздрить моїй красі й привабливості. А може, йому не подобається, що в мене власна агенція — не рівня їхній, ще й з такими чудовими співробітниками. — Він перехопив мій погляд і всміхнувся.
Джордж відірвався від свого комікса:
— А може, через те, що ти поставив його рачки, ще й з рапірою?
— Можливо. — Локвуд відсьорбнув з пляшки води.
— Що? — я поглянула на них обох. — Коли це сталось?
Локвуд умостився на стільці:
— Ще до нашого знайомства, Люсі. Я тоді був ще дитиною. ДЕПРІК влаштував щорічне змагання з фехтування для юних агентів Лондона. Здебільшого там брали участь «Фіттес» і «Ротвел», та мій колишній наставник — Сайкс на прізвисько «Могильник» — вирішив, що й мені варто спробувати. У чвертьфіналі я зустрівся з Кіпсом. Він старший від мене на кілька років, був тоді трохи вищий і йшов серед фаворитів. Приндився по-дурному як тільки міг. От йому й дісталась від мене черга вінчестерських напіввипадів — то коротких, то довгих, — таких, що він урешті аж у ногах заплутався. А коли я ще раз легенько штовхнув його, він і гепнувся рачки. А глядачам це, зрозуміло, сподобалось. Дивно було б, якби відтоді Кіпс не точив на мене зуба.
— Справді дивно, — погодилась я. — То ти... виграв тоді змагання?
— Ні, — Локвуд пильно оглянув пляшку з водою. — Ні. Вийшов у фінал, але не виграв. До речі, котра година? Щось ми сьогодні гайнуємо час... Треба піти умитись.
Він підхопився, взяв два шматки рулета і, перш ніж я встигла щось сказати, вибіг з кімнати нагору.
Джордж подивився на мене:
— Ти ж знаєш, що він не любить багато розводитись про себе.
— Знаю.
— Така вже в нього вдача. Дивно, що зараз він стільки розповів тобі.
Я кивнула. Джордж, звичайно, мав рацію. Про Локвудове минуле спливали хіба що дрібні чутки й бувальщини, а варто було спробувати розпитати його, як він замикався в своїй мушлі. Це мене дратувало — та водночас і зацікавлювало, й ця приємна цікавість нітрохи не згасала. Цілий рік, що я працювала в агенції, приховані подробиці минулого мого керівника залишались для мене важливою частиною його таємничої привабливості.
Попри все, цього літа — незважаючи на невдачу у Вімблдоні — агенції «Локвуд і К°» велося непогано. Непогано, хоч і не найкраще: ми не розбагатіли, не жили в розкішних будинках із захисними ліхтарями по краях і каналами з електричним подаванням води, як Стив Ротвел — голова могутньої однойменної агенції. Та все ж таки дещо змінилося на ліпше.
Сім місяців минуло після того, як нас уславила на весь світ історія зі Сходами, що Кричать. Наш успіху Кумб-Кері-Голлі, одній із найбільш насичених привидами садиб Англії, негайно спричинив зливу нових гучних замовлень. Ми вигнали Темний Спектр, який хазяйнував у більшій частині лісу Епінґ; очистили садибу священника в Апмінстері, що потерпала від привида на прізвисько «Осяйний Хлопчина». А випадок із розслідуванням справи могили пані Баррет навіть потрапив на сторінки «Справжніх мисливців за привидами» — удруге за всю нашу історію нас визнали агенцією місяця. Як наслідок, завдання просто-таки сипались на нас. Локвуд навіть задумався над тим, щоб найняти секретаря.
Проте наша команда поки що не збільшилась — так і залишилась найменшою в Лондоні. Ентоні Локвуд, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл — ми втрьох разом жили й працювали в будинку № 35 на Портленд-Роу.
Джордж за останні сім місяців майже не змінився. На жаль, він так і залишився неохайним, гострим на язик і завжди вбраним у зношене шмаття. На щастя, він і далі невтомно збирав факти про кожну нову справу і знаходив потрібні відомості. А ще він завжди турбувався про нас і не дозволяв необачно, вперто лізти в халепу, що не раз рятувало нам життя. Звичка протирати окуляри светром теж залишилась при ньому. Він робив це в трьох випадках: або цілком упевнившись у собі, або вкрай розсердившись, або втомившись від мого товариства. Будь-що, з тієї чи іншої причини, це тривало без кінця-краю. Проте стосунки між нами потроху поліпшились — ми вже набагато рідше сварились, тупали ногами й жбурлялись посудом.
Джорджа дуже цікавила сутність і філософія Гостей: йому хотілося зрозуміти їхню природу та причини повернення в людський світ. Задля цього він влаштовував експерименти з нашою колекцією Джерел — старими кістками та іншими рештками, в яких ще зберігались залишки потойбічної сили. Часом це його захоплення трохи дратувало мене. Нескінченне число разів я спотикалась об електричний кабель, підключений до якоїсь із цих штучок, або з подивом знаходила в холодильнику, поряд із рибою та квасолею, чиюсь відірвану руку або ногу.
У Джорджа, принаймні, були й інші захоплення — зокрема комікси й кулінарія, — тоді як Ентоні Локвуд не цікавився нічим, крім своєї роботи. Раніше він зрідка, збираючись до сну, перегортав газети або перечитував запилюжені книжки з полиць. Та віднедавна він геть закинув їх і зосередився лише на вправах із фехтування та на підготовці до нових завдань. Більше, здавалось, його не займало ніщо.
Він ніколи не обговорював наші давні справи. Щось підганяло його тільки вперед. Часом завзяття, що нуртувало в ньому, ставало нав’язливим, та він ніколи не казав, що саме тут є причиною. Мені про це залишалось хіба що здогадуватись.
Зовні він здавався енергійним, жвавим, невтомним, постійно захопленим якоюсь ідеєю. Волосся в нього неслухняно куйовдилось, костюми він зазвичай полюбляв завузькі, — саме таким я й запам’ятала його з дня нашого першого знайомства. Та дещо в ньому досі — й дедалі дужче — насторожувало мене: він надто вже намагався триматись осторонь усіх — і привидів, і замовників, і навіть (хоч мені було й нелегко це визнати) своїх колег, тобто нас із Джорджем.